Автоматизация преобразования структурированных данных в корпоративном правовом портале

 

ДОНЕЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

Кафедра державно-правових та кримінально-правових дисциплін












Контрольна робота

з дисципліни: «Адміністративний процес»

Принципи адміністративного судочинства. Апеляційний розгляд справи




Студентки: Лагун Владлени Сергіївни

Курс V семестр IX група ПЗ3/09

Керівник: Доцент кафедри,

канд. юрид. наук - Олійник А. Р.


Завдання 1. Принципи адміністративного судочинства. Апеляційний розгляд справи


.1 Основні визначення принципів адміністративного судочинства


Найбільш абстрактні правила розгляду і вирішення судових спорів, які реалізуються у нормах процесуальних кодексів, називаються принципами (засадами) судочинства. Судочинство засноване як на загальних принципах, які не залежать від виду спеціалізованої юрисдикції, так і на особливих (галузевих) принципах окремих видів судочинства, що обумовлені предметом розгляду і специфікою завдання суду. Вважаю за необхідне розглянути поняття принципів адміністративного судочинства, чому значення принципів в адміністративному судочинстві настільки важливе, а також дати характеристику особливим (галузевим) принципам адміністративного судочинства, та принципи, які мають специфічне змістовне наповнення, й окреслити основні способи їх застосування.

Принципи адміністративного судочинства можуть бути як писані (закріплені у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, КАС), так і неписані (ті, що реалізуються у судовій практиці). Конституція України закріплює основні засади судочинства (статті 8, 129). Ці засади можуть бути як загальними для усіх видів судочинства, так і властивими лише одному виду судочинства [8].

Згідно зі статтею 7 КАС, принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

) верховенство права;

) законність;

) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

) змагальність сторін;

) диспозитивність;

) офіційне зясування всіх обставин у справі;

) гласність і відкритість адміністративного процесу;

) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду;

) обовязковість судових рішень.

Принципи адміністративного судочинства, що закріплені у КАС, є нормами прямої дії. Тобто вони можуть застосовуватися безпосередньо і не обовязково у сукупності з більш конкретною нормою, адже такої може й не бути.

Діяльність адміністративних судів заснована як на загальних принципах судочинства, так і на галузевих принципах, тобто тих, що властиві лише адміністративному судочинству. До загальних принципів судочинства, що втілені і в КАС, можна віднести принципи верховенства права, законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності, гласності і відкритості, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, обовязковості судових рішень.

Водночас, на відміну від цивільного судочинства, принципи верховенства права і законності мають особливе значення в адміністративному судочинстві, а змістовне наповнення принципів змагальності та диспозитивності є дуже специфічним. Особливим (галузевим) принципом, властивим лише адміністративному судочинству є принцип офіційного зясування обставин у справі, або принцип офіційності. Такі відмінності в адміністративному судочинстві обумовлені предметом адміністративної юрисдикції (а це діяльність публічної адміністрації) та завданням адміністративного судочинства.

Значення принципів у тому, що їх втілення у судочинстві надає йому якості правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень. Крім того, принципи є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення прогалин у них. Розглянемо принципи, які мають в адміністративному судочинстві велику специфіку, більш детально [10].


.1.1 Верховенство права

Верховенство права закріплено у статті 8 Конституції України як загальноправовий принцип. За змістом це один із найбагатогранніших правових принципів. У Конституції не подано його визначення. Просто зазначено: d Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина 1 статті 8 Конституції України) [8].

Цей принцип має дуже важливе значення для судової влади. Як принцип судочинства він визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства. Принцип верховенства права має особливе значення в адміністративному судочинстві, зокрема й тому, що предметом розгляду в адміністративних судах часто будуть правові акти. На жаль, в Україні відсутня усталена судова практика його прямого застосування. Відсутнє також уніфіковане розуміння принципу верховенства права. Водночас намагання віднайти загальне визначення поняття верховенства права може призвести до обмеження його змісту [6].

У КАС здійснено спробу дати визначення змісту принципу верховенства права: cуд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави [10].

Таке визначення відповідає статті 3 Конституції України, яка визначає права людини першочерговими і вищими щодо інтересів держави [8].

Зрозуміло, що таке визначення не відображає усіх граней верховенства права, а дає лише найзагальніше розуміння спрямованості адміністративного судочинства та критерій для судового контролю за діяльністю публічної адміністрації.

Принцип верховенства права є сукупністю засад, положень та ідей - вимог, що ґрунтуються на природних правах особи та її автономії відносно держави. Втілення цих вимог повинно знаходити у діяльності всіх гілок влади. Але останнє слово завжди залишається за судовою владою.

Найбільш різнобічне тлумачення принципу верховенства права дається у рішеннях Європейського суду з прав людини, який діє на основі європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У преамбулі цієї Конвенції верховенство права визнається як принцип, що обєднує країни-учасниці Ради Європи. У своїх рішеннях Суд неодноразово звертається до зазначеного у Преамбулі Конвенції принципу і, вважаючи його одним із основоположних принципів функціонування країн-учасниць, надає йому тлумачення при вирішенні справ.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Україна визнала обовязковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції [9].

Саме тому, у КАС зазначено:

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини розкриває зміст принципу верховенства права через формулювання вимог, які виводяться з цього принципу.

Однією з таких вимог є вимога про якість закону. Під законом тут мається на увазі правову норму, а точніше положення нормативного акта. По-перше, закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали можливість особі самостійно або за допомогою консультацій регулювати свою поведінку. По-друге, він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування. По-третє, закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля публічної адміністрації. Звідси й ще одна вимога принципу верховенства права - захист від свавілля [2, 10].

Захист від свавілля означає, що втручання публічної адміністрації у права людини повинно підлягати ефективному контролю. Щонайменше це має бути судовий контроль, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури. Держава також повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань.

У звязку з судовим контролем важливою є вимога про доступ до суду. Зокрема, вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів. З цією вимогою несумісними є надмірні затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням судових рішень [1].

Ще однією складовою верховенства права є вимога (принцип) юридичної визначеності. Відповідно до неї, зокрема, остаточне рішення суду у вирішеній ним справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства. Це означає, що повинні виключатися будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобовязує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обовязковість судових рішень [4].

Елементом принципів верховенства права та юридичної визначеності є вимога про невтручання законодавчої влади у здійснення правосуддя. Будь-яке втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Принцип верховенства права не вичерпується лише названими вимогами. Європейський суд з прав людини при вирішенні конкретних справ постійно збагачує його новим і новим змістом

Принцип верховенства права поширює свою дію на всі гілки державної влади - законодавчу, виконавчу та судову. Однак останнє слово, як правило, за судовою владою. По-перше, КАС (частина 4 статті 8) забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отож, суд повинен подолати прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи [10].

Яскравим прикладом застосування принципу верховенства права у цьому ключі є Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними. Цим Рішенням Верховний Суд скасував результати повторного голосування з виборів Президента, встановлені Центральною виборчою комісією, хоча закон про вибори Президента України передбачав можливість визнання недійсним голосування лише на виборчій дільниці. Водночас Верховний Суд поновив права субєктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоч закон про вибори прямо не встановлював такий спосіб захисту виборчих прав.

Так само принцип верховенства права вимагає, щоб адміністративний суд не застосовував положення правового акту, у тому числі закону, якщо його застосування порушуватиме права, свободи, інтереси особи. Суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало ці права і свободи.

Принцип верховенства права відкриває шлях до творчого, а не бездумного застосування закону, але в жодному разі цей принцип не може стати виправданням для зловживань з боку суду, інакше - суддівського свавілля. Судові рішення з посиланням на верховенство права за змістом повинні утверджувати права людини й укріплювати довіру до адміністративних судів [1].


.1.2 Законність

Законність випливає із принципу верховенства права і, як загальна засада судочинства (пункт 1 частини 3 статті 129 Конституції України), покладає на суд обовязок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його Цілей й у встановленому ним порядку [8].

Згідно з КАС, принцип законності означає, що: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [10].

Таке визначення принципу законності збігається з положенням частини 2 статті 19 Конституції України. Стаття 129 Конституції України передбачає, що судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону.

Законність в контексті адміністративного судочинства вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.

Конституція України має найвищу юридичну силу (частина 3 статті 8 Конституції України) [8, 1], тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (частина 6 статті 9 КАС) [10]. У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України, суд застосовує положення Конституції України як норми прямої дії. При цьому суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року). Суд може лише не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення.

І, лише у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду адміністративної справи щодо відповідності закону Конституції України [8], суд повинен звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (частина 5 статті 9 КАС). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим [10].

При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції, закону, міжнародному договору, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства - юридичну силу. Тож законність одночасно є:

) вимогою до суду здійснювати усі процесуальні дії, а також ухвалювати рішення у справі відповідно до закону (у широкому розумінні цього слова);

) критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень [1].

Для подолання прогалин у правовому регулюванні відносин застосовується інститут аналогії закону та права (частина 7 статті 9 КАС). Так, у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). «Відсутність закону» означає як відсутність відповідного правового акта, так і його неповноту, тобто відсутність у ньому положень, які б урегульовували спірні відносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття «закон» тут обумовлена тим, що КАС встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових актів.

Якщо у такий спосіб не вдалося подолати прогалину - суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для врегулювання спірних відносин [10, 6].


.1.3 Змагальність

Змагальність існує у судових процесах, де є рівноправні сторони. Вона полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі (вимог та заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Адже саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (частина 1 статті 11 КАС).

Особливість адміністративного судочинства у тому, що обставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, зібраних сторонами або за їхньою ініціативою, а й доказів, зібраних судом з власної ініціативи.

Для доведення своєї позиції перед судом особи, які беруть участь у справі, наділені рівними процесуальними можливостями. Так, згідно з частиною 3 статті 49 КАС, вони мають право:

) знати про місце й час судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

) знайомитися з матеріалами справи;

) заявляти клопотання і відводи;

) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАС.

Усі ці права завжди поєднані з обовязком користуватися ними добросовісно, не зловживаючи [10, 7].

За загальним правилом, виходячи з принципу змагальності, сторони повинні доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (витяг з частини 1 статті 71 КАС).

Специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає у тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обовязок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача-субєкта владних повноважень [4].

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (частина 2 статті 71 КАС).

Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного судочинства, щодо забезпечення змагальності полягає у більш активній ролі суду. На суд покладено обовязок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного зясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина 4 статті 11 КАС). По-перше, це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай необізнана у тонкощах юриспруденції, і субєкта владних повноважень, а по-друге, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів - тобто інтересів широкого кола осіб. Суд повинен дослідити як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не лише на інтереси осіб, які беруть участь у справі [12, 10].

Для всебічного зясування обставин в адміністративній справі суд:

) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовує докази, яких на думку суду не вистачає (частина 5 статті 11 КАС);

) розяснює особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обовязки (частина 3 статті 34, частина1 статей 127, 130, 167 КАС);

) іншим чином сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до КАС [9, 7, 1].

Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен зясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів в осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребовує їх.

Необхідно звернути увагу на те, що, коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа.

Активна роль суду є наслідком дії принципу офіційності. Детальніше про це йдеться у істині, присвяченій цьому принципу.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів (частина 6 статті 71 КАС).

Це спонукає до добросовісного ставлення до ведення своєї справи в суді. У разі ж ігнорування пропозиції суду іншими особами, які беруть участь у справі, суд повинен витребувати необхідні докази (частина 4 статті 71).

Субєкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обовязку суд витребовує названі документи та матеріали (частина 4 статті 71 КАС) [10, 4].

1.1.4 Диспозитивність

Класичний принцип диспозитивності покладає на суд обовязок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом, як і в цивільному судочинстві, адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог. Інакше кажучи, суд звязаний предметом і розміром заявлених вимог.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог (перше речення частини 2 статті 11 КАС).

Але, на відміну від цивільного судочинства, правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд може, навіть зобовязаний, вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів.

Суд може вийти за межі позовних вимог лише в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (друге речення частини 2 статті 11 КАС).

Наприклад, позивач звертається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушується його субєктивне право. Виходячи з принципу диспозитивності, адміністративний суд начебто не повинен перевіряти нормативно-правовий акт поза межами позовних вимог. Однак, здійснюючи системний аналіз положень правового акту, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не лише тим положенням нормативно-правового акта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або й іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують права позивача.

Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили (частина 9 статті 171 КАС).

Відповідно до принципу диспозитивності сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом (перше речення частини 3 статті 11 КАС).

Такими правами є насамперед:

) право на звернення до суду за захистом;

) право змінити свої вимоги або відмовитися від них;

) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх;

) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Ці права, виходячи зі змісту диспозитивності, одержали назву «диспозитивні права».

Позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду.

Відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі (витяги зі статті 51 КАС).

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена і підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером спорів, підсудних адміністративним судам, який полягає, зокрема, у тому, що результати їхнього вирішення можуть мати значення не лише для сторін, а для широкого кола осіб. Крім того, однією зі сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає людина, не обізнана у тонкощах юриспруденції. Вона не завжди може розуміти правове значення своїх дій та на скільки вони відповідають її інтересам. Тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду. Метою такого контролю є захист прав, свобод, інтересів сторін та будь-яких інших осіб при розпорядженні сторонами своїми правами щодо заявлених вимог.

Контроль суду здійснюється через:

процедури прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову чи визнання відповідачем адміністративного позову;

прийняття судом відмови стягувача від примусового виконання;

визнання судом умов примирення сторін або мирової угоди, укладеної в процесі виконання [10, 5].

Так, суд не може прийняти відмову позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмову стягувача від примусового виконання, а також визнати умови примирення сторін чи мирової угоди між учасниками виконавчого провадження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві.

Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина 4 статті 51 КАС).

Суд не приймає відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси (частина 4 статті 112 КАС).

Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси (друге речення частини 3 статті 113 КАС).

Суд не визнає мирову угоду або не приймає відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує чиї-небудь права, свободи або інтереси (частина 4 статті 258 КАС) [12, 10].

Наприклад, орган місцевого самоврядування звернувся з адміністративним позовом про скасування акта місцевого органу виконавчої влади, посилаючись на те, що видання такого акта належить до виключної компетенції місцевого самоврядування. Під час судового розгляду позивач заявив про відмову від заявлених ним вимог. Якщо наявні у справі матеріали свідчать про те, що видання такого акта не належить до компетенції відповідача, визначеної законом, а зміст акта порушує права членів відповідної територіальної громади, то суд повинен відмовити у прийнятті відмови позивача від адміністративного позову і розглядати справу далі.

Ще одна особливість диспозитивності в адміністративному судочинстві: на відміну від цивільного судочинства в адміністративному існує процесуальний інститут заміни неналежного позивача. Він полягає у тому, що, коли із адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, суд може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача належним позивачем (частина 1 статті 52 КАС). Наявність такого інституту в адміністративному судочинстві знову ж таки обумовлюється публічно-правовим характером спорів [10, 2].

Наприклад, позивач оскаржує нормативно-правовий акт міністерства, яким насправді порушуються права та інтереси не позивача, а акціонерного товариства, акціонером якого є позивач. Суд повинен розяснити це позивачеві. Якщо позивач погодиться на його заміну належним позивачем - акціонерним товариством, суд повинен повідомити про такий позов акціонерне товариство і можливість вступити у справу у ролі позивача, підтримавши заявлений акціонером позов. Акціонер у разі його заміни належним позивачем вибуває зі справи.

Якщо ж позивач не погоджується на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Суд повинен повідомити таку особу про наявність позову і право вступити у справу як третя особа із самостійними вимогами, заявивши адміністративний позов з подібними вимогами (частина 2 статті 52 КАС). За наслідками розгляду справи суд відмовляє у задоволенні позову неналежному позивачу і при наявності законних підстав задовольняє позов третьої особи [10, 3].


.1.5 Офіційність

Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості.

Особливістю адміністративного судочинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені владою права були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти. Принцип офіційності, інакше - розшуковий, або інквізиційний принцип, в адміністративному судочинстві характерний для багатьох європейських країн [1].

Як обмеження змагальності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; зясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини 4 статті 111 КАС);

) у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (частина 5 статті 11, частина 1 статті 114 КАС);

) при потребі суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини 4-5 статті 11, частина 4 статті 65, частина 5 статті 71, пункти 1 і 3 частини 2 статті 110 та ін. КАС);

) суд може визнати обовязковим зявлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини 2 статті 110, стаття 120 КАС);

) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина 3 статті 72 КАС);

) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина 8 статті 141 КАС) [10].

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе та обєктивне рішення. І це не дивно, адже майже завжди судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід змішувати з інтересами державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду. Або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді [1].

У КАС принцип офіційності сформульовано як принцип офіційного зясування всіх обставин у справі.

Однак, насправді принцип офіційності стосується не лише зясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Як обмеження диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

) суд у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина 4 статті 51, частина 4 статті 112, частина 3 статті 113 КАС);

) суд повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності субєкта владних повноважень (частина 1 статті 117 КАС);

) суд уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина 2 статті 11 КАС);

) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина 4 статті 258 КАС) [10].


1.2 Апеляційний розгляд справи


.2.1 Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні

Відповідно до ч. 1 ст. 196 «Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: апеляційний розгляд здійснюється колегією суддів у складі трьох суддів за правилами розгляду справи судом першої інстанції з урахуванням особливостей, встановлених цією главою.

Відповідно до ч. 2 ст. 196 «Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: після відкриття судового засідання і вирішення клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст судового рішення, що оскаржується, апеляційної скарги та заперечень на неї.

Відповідно до ч. 3 ст. 196 «Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: для надання пояснень, а також у судових дебатах першій надається слово особі, що подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. За ними дають пояснення і виступають у дебатах особи, які приєдналися до апеляційної скарги, а потім - інші особи, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 196 «Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 196 «Апеляційний розгляд справи у судовому засіданні» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: після закінчення перевірки підстав для апеляційного перегляду колегія суддів виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення [10].


.2.2 Апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами

Відповідно до ч. 1 ст. 197 «Апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі:

1) відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю;

) неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання;

) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які прийняті у порядку скороченого провадження за результатами розгляду справ, передбачених пунктами 1, 2 частини 1 статті 183-2.

Відповідно до ч. 2 ст. 197 «Апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 3 ст. 197 «Апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: якщо справа була розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, то копія рішення суду апеляційної інстанції надсилається особам, які беруть участь у справі, протягом трьох днів з моменту підписання постанови або ухвали суду апеляційної інстанції [10].


.2.3 Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду

Відповідно до ч. 1 ст. 198 «Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін;

) змінити постанову суду;

) скасувати її та прийняти нову постанову суду;

) скасувати постанову суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі;

) визнати постанову суду нечинною і закрити провадження у справі [10].

1.2.4 Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду

Відповідно до ч. 1 ст. 198 «Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін;

) змінити ухвалу суду;

) скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду;

) скасувати ухвалу суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі;

) визнати ухвалу суду нечинною і закрити провадження у справі;

) скасувати ухвалу суду і постановити нову ухвалу [10].


.2.5 Підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін

Відповідно до ч. 1 ст. 200 «Підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 200 «Підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань [10].


.2.6 Підстави для зміни судового рішення

Відповідно до ч. 1 ст. 201 «Підстави для зміни судового рішення» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства. підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є:

) правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права;

) вирішення не всіх позовних вимог або питань [10].


.2.7 Підстави для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення

Відповідно до ч. 1 ст. 202 «Підстави для скасування судового рішення та ухвали нового рішення» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є:

) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими;

) невідповідність висновків суду обставинам справи;

) порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу [10].

1.2.8 Підстави для залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі

Відповідно до ч. 1 ст. 203 «Підстави для залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: постанова або ухвала суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 «Підстави для залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: якщо судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване судове рішення, а обставини, які стали підставою для закриття провадження у справі, виникли після його ухвалення, суд апеляційної інстанції визнає таке рішення нечинним і закриває провадження у справі [10].


.2.9 Підстави для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 204 «Підстави для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є:

) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими;

) невідповідність висновків суду обставинам справи;

) порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання [10].


.2.10 Судові рішення суду апеляційної інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 205 «Судові рішення суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: розглянувши апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу в разі:

) залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін;

) зміни ухвали суду першої інстанції;

) скасування судового рішення і постановлення нової ухвали;

) скасування судового рішення і залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі;

) визнання судового рішення нечинним і закриття провадження у справі;

) скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 205 «Судові рішення суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може своєю постановою змінити постанову суду першої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги.

Відповідно до ч. 3 ст. 205 «Судові рішення суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: з усіх процесуальних питань суд апеляційної інстанції постановляє ухвали.

Відповідно до ч. 4 ст. 205 «Судові рішення суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються, видаються або надсилаються особам, які беруть участь у справі, в порядку, встановленому статтями 160 і 167 цього Кодексу [10].


.2.11 Зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 206 «Зміст ухвали суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, ухвала суду апеляційної інстанції складається з:

) вступної частини із зазначенням: дати і місця її постановлення; найменування адміністративного суду апеляційної інстанції, прізвищ та ініціалів суддів і секретаря судового засідання; імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;

) описової частини із зазначенням: короткого змісту вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальненого викладу позиції інших осіб, які беруть участь у справі; встановлених судом першої інстанції обставин;

) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом апеляційної інстанції обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався;

) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Відповідно до ч. 2 ст. 206 «Зміст ухвали суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі зазначається, якими обставинами чи нормами права спростовуються доводи, що містяться у скарзі.

Відповідно до ч. 3 ст. 206 «Зміст ухвали суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: у разі скасування або зміни судового рішення суду першої інстанції в ухвалі зазначається, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість цього рішення [10].


.2.12 Зміст постанови суду апеляційної інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 207 «Зміст постанови суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства, постанова суду апеляційної інстанції складається з:

) вступної частини із зазначенням: дати і місця її прийняття; найменування адміністративного суду апеляційної інстанції, прізвищ та ініціалів суддів і секретаря судового засідання; імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;

) описової частини із зазначенням: короткого змісту позовних вимог і постанови суду першої інстанції; короткого змісту вимог апеляційної скарги; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальненого викладу позиції інших осіб, які беруть участь у справі; встановлених судом першої інстанції обставин;

) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом апеляційної інстанції обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався;

) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги і позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження; встановленого судом строку для подання суб'єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій [10].


.2.13 Окрема ухвала суду апеляційної інстанції

Відповідно до ч. 1 ст. 208 «Окрема ухвала суду апеляційної інстанції» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 166 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу [10].


.2.14 Повернення адміністративної справи

Відповідно до ч. 1 ст. 209 «Повернення адміністративної справи» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: після закінчення апеляційного провадження справа не пізніш як у семиденний строк направляється до адміністративного суду першої інстанції, який її розглянув.

Відповідно до ч. 2 ст. 209 «Повернення адміністративної справи» розділу IV «Перегляд судових рішень» Кодексу адміністративного судочинства: у разі прийняття постанови або ухвали суду апеляційної інстанції в порядку письмового провадження справа повертається до адміністративного суду першої інстанції невідкладно після набрання постановою або ухвалою суду апеляційної інстанції законної сили [10].


Завдання 2. Надайте правильну відповідь на тест

адміністративний суд законність апеляційний

1. Подача позовної заяви учасника виконавчого провадження (крім державного виконавця) про оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця:

А) у дводенний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів;

Б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів;

В) у пятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів;

Г) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

2. Подача касаційної скарги на судове рішення:

А) протягом 10 днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції;

Б) протягом 20 днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції;

В) протягом 1 місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції;

Г) протягом 2 місяців після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

3. Набрання постановою або ухвалою суду першої інстанції законної сили:

А) з дня її проголошення;

Б) через 5 днів з дня проголошення постанови;

В) через 20 днів з дня судового засідання;

Г) після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження.

4. До судових витрат не відносяться:

А) судовий сбір;

Б) витрати на правову допомогу;

В) витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

Г) витрати, повязані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судової експертизи.

ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕСТІВ:

ТЕСТ №1. Надана відповідь обумовлена статтею 82 «Оскарження рішень, дій або бездіяльності осіб державної виконавчої служби» главою 9 «Захист прав стягувача, боржника та інших осіб у виконавчому провадженні» Закону України «Про виконавче провадження» [13].

ТЕСТ №2. Надана відповідь обумовлена статтею 212 «Порядок і строки касаційного оскарження» глави 2 «Касаційне провадження» розділу IV «Перегляд судових рішень» справах» Кодексу адміністративного судочинства [10].

ТЕСТ №3. Надана відповідь обумовлена статтею 254 «Набрання судовим рішенням законної сили» розділу V «Процесуальні питання, повязані з виконанням судових рішень в адміністративних справах» Кодексу адміністративного судочинства [10].

ТЕСТ №4. Надана відповідь обумовлена статтею 87 «Види судових витрат» главою 7 «Судові витрати» розділу II «Організація адміністративного судочинства» Кодексу адміністративного судочинства [10].


Завдання 3. Розвяжіть ситуаційне завдання


Голові правління державного казенного підприємства знизили заробітну плату, не попередивши за 2 місяці, як того вимагає КЗпПУ. До якого суду і в якому порядку він може оскаржити наказ? Дайте правову оцінку цієї ситуації з посиланням на норми чинного законодавства.

Рішення.

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» Голова правління державного казенного підприємства не є держслужбовцем, бо не підпадає під жодну категорію держслужбовців. Тому Голова державного казенного підприємства має право в загальному порядку звернутись до суду [15].

Відповідно до ст. 103 Кодексу законів про працю: про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за 2 місяці до їх запровадження або зміни. Голову правління державного казенного підприємства за 2 місяці, як того вимагає Кодекс законів про працю, не попередили про зниження йому зарплати, тому є підстави для оскарження наказу.

Відповідно ст. 265 Кодексу законів про працю: особи, винні в порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Тобто, винні особи у тому, що не попередили голову правління державного казенного підприємства про зниження йому заробітної плати, будуть нести відповідальність за чинним законодавством.

Згідно зі ст. 221 Кодексу законів про працю: голова правління державного казенного підприємства може звернутись до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду для оскарження наказу.

Згідно зі ст. 225 Кодексу законів про працю: працівник (голова правління державного казенного підприємства) може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком.

У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації.

Відповідно до ст. 231 Кодексу законів про працю: у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами: працівника (голови правління державного казенного підприємства) чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу);

Відповідно до ст. 232 Кодексу законів про працю: безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

а) за п. 1: працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

б) за п. 3: керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині 3 статті 221 і статті 222 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 233 Кодексу законів про працю: працівник (голова правління державного казенного підприємства) може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник (голова правління державного казенного підприємства) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до ст. 238 Кодексу законів про працю: при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Якщо розбіжності (про порушення повідомлення працівників про зміну оплати праці відповідно до КЗПпУ) не було врегульовано зацікавленим працівником (головою правління державного казенного підприємства) при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом, вони можуть стати предметом вирішення органів по розгляду трудових спорів [11].

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі (голові правління державного казенного підприємства) в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі (голові правління державного казенного підприємства) в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує [8].

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина (голову правління державного казенного підприємства) права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду (ст. 16 Закону України «Про звернення громадян»).

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом 1 року з моменту його прийняття, але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина (головою правління державного казенного підприємства) з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного строку, не розглядаються.

Пропущений з поважних причин строк може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.

Рішення вищого за підлеглістю державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина (головою правління державного казенного підприємства) може бути оскаржено до суду в строк, передбачений законодавством України (ст. 17 Закону України «Про звернення громадян»). [14].


Література


1. Адміністративне процесуальне (судове) право України: підруч. / Одеська національна юридична академія / С.В. Ківалов (ред.). - О.: Юридична література, 2007. - 312 с.

. Демський Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України: навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 495 c.

. Картузова І.О., Осадчий А.Ю. Адміністративно-процедурне право: навч.-метод. посібник / Одеська національна юридична академія. - О.: Юридична література, 2008. - 288 c.

. Ковалів М.В., Кісіль З.Р., Калаянов Д.П., Тиндик Н.П., Чорномаз О.Б. Адміністративна діяльність: навч. посібник / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. - К.: Правова єдність, 2009. - 432 с.

. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: монографія / Київський національний ун-т внутрішніх справ. - К.: Текст, 2008. - 440 с.

6. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. Т. II: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция Издательство НОРМА, 2002. - 600с.

7. Шуба В.В. Адміністративно-правові відносини в діяльності органів прокуратури України: монографія. - Д.: Ліра ЛТД, 2008. - 224 c.

. Конституція України від 28.06.1996 року (в редакції станом на 12.06.2013р.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Про захист прав людини і основоположних свобод: Конвенція від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Кодекс адміністративного судочинства станом на 20.06.2013 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Кодекс законів про працю станом на 04.07.2013 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Кодекс України про адміністративні правопорушення станом на 11.08.2013 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 р. №606-XIV [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р. №393/96-DH[Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. №3723-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/3723-12


ДОНЕЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА Кафедра державно-правових та кримінально-правових дисциплін Контрольн

Больше работ по теме:

КОНТАКТНЫЙ EMAIL: [email protected]

Скачать реферат © 2019 | Пользовательское соглашение

Скачать      Реферат

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОМОЩЬ СТУДЕНТАМ