Рівень безробіття на початку 2013 року складав 8,5%, однак станом на листопад ц.р. він знизився до 7,7% (або близько 12 млн. осіб). Враховуючи невисокі тенденції економічного зростання, рівень безробіття знижуватиметься достатньо повільними темпами.

Побоювання щодо настання «фіскальної прірви» (одночасне припинення низки податкових пільг для населення і бізнесу та скорочення бюджетних видатків, які можуть вступити в дію з січня 2013 року), знижує довіру бізнесу і призводить до скорочення обсягів виробництва та капітальних витрат. У той же час, декілька останніх місяців поспіль відбувається зростання цін на житло, що означає поступове відновлення ринку житла, та тримаються на високому рівні показники довіри споживачів, що забезпечує високий рівень споживчих витрат. Рівень інфляції тримається на досить низькому рівні, зокрема, завдяки зниженню цін на сиру нафту, та, за прогнозами Федеральної резервної системи США, не перевищить 2% у середньостроковій перспективі.

Рецесія в країнах єврозони та уповільнення економічного зростання в Китаї, не мали значного ефекту на зовнішньоторговельний баланс США. За результатами десяти місяців 2013 року зовнішньоторговельний дефіцит США сягнув -452,5 млрд. дол. (-459,3 за цей же період минулого року), при цьомузагальний експорт США склав 1828,7 млрд. дол., а імпорт - 2281,2 млрд. дол.

Наявність значних ризиків для підтримки економічного зростання, спонукають ФРС США помякшити монетарну політику та влити додаткові кошти в банківську систему країни. Так звана програма «Операція Твіст» (щомісячний викуп з ринку державних облігацій з періодом погашення від шести до тридцяти років на суму 45 млрд. дол. США і продаж еквівалентного обсягу облігацій з термінами погашення три роки і менше) буде продовжена наступного року і передбачатиме лише викуп довгострокових облігацій, не продаючи короткострокові.

Крім того, у вересні 2013 ФРС США запровадила нову програму, яка передбачає викуп іпотечних цінних паперів на суму 40 млрд. дол. США щомісяця на невизначений термін в залежності від стану економіки. При цьому відсоткова ставка на федеральні фонди утримуватиметься на рівні близько нуля, доки рівень безробіття не знизиться до 6,5% або показник інфляції не досягне 2,5%. Передбачається, що ці заходи сприятимуть збільшенню споживчих витрат та стимулюванню ділової активності в країні.

Зважаючи на виняткову роль економіки США у припиненні світової кризи і початку глобального економічного відновлення, доцільним є послідовний аналіз чинників і складових поточної економічної динаміки (США).

Динаміка промислового виробництва, хоча ще залишається негативною, проте рівень зниження суттєво уповільнився. Більше того, в обробних галузях з весняного періоду відбувається послідовне нарощування ділової активності.

Покращення ділової активності підтверджується й очікуваннями економічних агентів та їх сприйняттям найближчих перспектив економічного розвитку. Помітним є покращення як індексу споживчих настроїв (хоча ще залишається відносно низьким), так і очікувань бізнесу стосовно можливих шоків (діаграма «Індекс споживчих настроїв та Індекс очікування фінансових стресів»).

Поточні низькі рівні інфляції (як на споживчих, так і виробничих ринках - «Зміна споживчих цін і цін виробників»), всупереч побоюванням інфляційних шоків внаслідок антикризової монетарної експансії восени-взимку минулого року, вказують на те, що економічне зростання в посткризовий період (2009-2010рр.), найвірогідніше, не супроводжувався інфляційним тиском (навпаки, для США залишаються високими дефляційні ризики). Слід вказати, що загалом неіфляційне зростання в середньостроковій перспективі зазвичай повязується з тим, що у кризовий період зявляються надлишкові (незадіяні) виробничі потужності, «перезапуск» яких (у період по закінченні кризи та початку виходу із рецесії) дозволяє розширювати виробництво без додаткових (відносно докризових) витрат.

Пожвавлення на ринках житла є одним із вагомих чинників покращення показників економічного розвитку США загалом, і мали особливо проявитися у ІІ-ІІІ кв. 2009р. Таке пожвавлення також є стимулюючим чинником для розширення бізнес-інвестицій у виробничі потужності, компютерне і програмне забезпечення (що в попередні роки ставало складовою покращення економічної динаміки країни). Так само збільшення продажів автомобілів (зважаючи на місце авто в житті американців) може означати розширення споживчих витрат, а з ними і агрегованого попиту (на задоволення якого «відреагує» пропозиція) загалом.

Скорочення обсягу програми купівлі активів ФРС у цьому напрямі обумовили масштабну нестабільність на фінансових та валютних ринках країн, що розвиваються.

Премія за ризик для України за свопами на суверенний борг упродовж кварталу неодноразово перевищувала критичний рівень у 1 000 б. п. Відновлення зовнішнього попиту відбувалося повільними темпами. Економіка країн ОТП (Росії та Єврозони) зростала нижчими темпами, ніж світ в цілому. Підвищення цін на сталь відновилося в IV кварталі з низького рівня за одночасного зниження цін на нафту. Валюти основних країн - торговельних партнерів України укріпилися відносно долара США: євро - на 2.8%, російський рубль - на 0.8 %.

Тенденція до відновлення світової економіки закріпилася в умовах синхронного зростання провідних економік світу, покращення індикаторів ділової довіри та завдяки подоланню рецесії в країнах Єврозони. МВФ покращив прогноз зростання світової економіки на 2014 рік до 3.7% (3.9% у 2015 році) з урахуванням цих тенденцій, а також унаслідок позитивного впливу інших чинників. Таких як менш жорстка бюджетна політика, які очікуються у США та Єврозоні у 2014 році, припинення зниження боргового навантаження фінансовими установами та чинник відкладеного попиту, як інвестиційного, так і споживчого.

Водночас відновлення світової економіки відбувалося повільно та нерівномірно. Позитивні зрушення торкнулися більше економічно розвинених країн. У IV кварталі минулого року темп зростання ВВП США уповільнився до 2.4% порівняно з попереднім кварталом у перерахунку на рік, однак, залишався близьким до потенційного рівня. Зростання економіки країн Єврозони відбувалося вищими від очікуваних темпами (0.3% за квартал) в умовах одночасного зростання провідних економік блоку та поновлення зростання у периферійних країнах.

Рис. 2.1. Світове економічне зростання (% у річному вимірі)

Погіршення умов зовнішнього фінансування, тривале зниження цін на світових товарних ринках та структурні перепони обмежували темпи економічного зростання країн, що розвиваються, та нових ринкових економік.

Глобальні монетарні умови посилювалися в умовах синхронного згортання стимулів центральними банками США та Китаю, скорочення обсягу балансу ЄЦБ, підвищення відсоткових ставок центральними банками нових ринкових економік для захисту власних валют. ФРС за підсумками засідання у грудні та січні 2012 скоротила обсяг програми кількісного помякшення з 85 млрд. дол. США до 65 млрд. дол. США. Зросло число центральних банків нових ринкових економік, які підвищили ключові відсоткові ставки. Темп зростання економіки США складе приблизно 2%, а в країнах Єврозони в кращому випадку очікується збереження показників на рівні минулого року.

Фондові індекси країн, що розвиваються, перебували під негативним впливом інформації щодо потреби Кіпру в рефінансуванні банківського сектору, яке призвело до спаду на їх фондових ринках, зокрема України. Провідні фондові індекси зросли на фоні публікацій переважно позитивних статистичних даних із США.

Найбільш важливі фактори:

А - підписання Президентом США Б. Обамою наказу щодо приведення в дію плану секвестру витратних статей бюджету (скорочення видатків урядових міністерств та відомств з 2 березня до 1 жовтня 2013 року на суму 85 млрд. дол. США);

В - зростання індексу РМІ від Інституту ISM у невиробничому секторі США у лютому до 56 пунктів (55,2 пункту в січні), очікувалося незначне зниження до 55 пунктів;

С - стабілізація реального ВВП Японії в IV кв. до 0% з -0,9% у ІІІ кв. 2012 року; - зниження рівня безробіття в США до 7,7% у лютому з 7,9% у січні; - зростання кількості новостворених робочих місць у несільськогосподарському секторі США у лютому на 246 тисяч (на 140 тисяч у січні), очікувалося на 170 тисяч; - покращення агентством Standard&Poors (S&P) прогнозу за коротко- та довгостроковими рейтингами Португалії з негативного до стабільного; - зниження агентством Fitch Ratings (Fitch) кредитного рейтингу Італії з А до ВВВ+, прогноз негативний (на фоні малоймовірного формування нового кабінету міністрів Італії внаслідок того, що немає результатів парламентських виборів 24, 25 лютого); - зростання обсягу роздрібної торгівлі в США у лютому до 1,0% (0,2% у січні), очікувалося - до 0,5%; - зниження, усупереч очікуванням аналітиків, індексу споживчих настроїв від Університету Мічигану в США (за попередньою оцінкою) у березні до 71,8 пункту (77,6 пункту в лютому), очікувалося зростання до 78,2 пункту; - зростання індексу настроїв у діловому середовищі Німеччини від Інституту ZEW у березні до 48,5 пункту (48,2 пункту в лютому), очікувалося незначне зниження до 47,9 пункту; - зростання кількості виданих дозволів на будівництво в США в лютому 946 тисяч (904 тисячі в січні), очікувалося - 925 тисяч; - зростання кількості закладок нових фундаментів у США в лютому 917 тисяч (910 тисяч), очікувалося зростання до 915 тисяч; - погіршення ФРС США оцінки зростання ВВП США на 2013 рік (2,3-3,0% до 2,3-2,8%); - негативні очікування інвесторів щодо введення урядом Кіпру значного податку на незастраховані депозити більше 100 тис. євро як однієї з умов отримання фінансової допомоги від ЄС та можливе вжиття таких заходів щодо Італії та Іспанії; - зниження агентством Moodys Investors Service кредитної стелі Кіпру до Саа2.

2.2 Оцінка міжнародної конкурентоспроможності США

Рада конкурентоспроможності США вважає, що конкурентоспроможність країни визначається її можливістю виробляти товари і послуги, що успішно реалізуються на міжнародних ринках, забезпечуючи таким чином стійке зростання рівня життя у довгостроковій перспективі. Міжнародний інститут розвитку менеджменту (ІМД) конкурентоспроможність країни визначає як здатність створювати додаткову вартість і таким чином збільшувати національне багатство шляхом управління активами і процесами, привабливістю та агресивністю, глобальністю та оточенням, інтегруючи ці відношення в економічну і соціальну модель. Всесвітній економічний форум визначає конкурентоспроможність країни як її здатність досягати постійних (підтримуваних) високих темпів зростання ВВП на душу населення.

Всесвітній економічний форум продовжує розширювати свою географію , включаючи до щорічного звіту все нові країни. Цього року до рейтингу, складеного на основі індексу глобальної конкурентоспроможності, були включені Оман , Саудівська Аравія, Сирія, Узбекистан, Пуерто -Ріко, а Сербія і Чорногорія були представлені в ньому як дві незалежні держави. Таким чином, в нинішньому рейтингу фігурує 131 країна світу, в той час як минулого року - 125.

Індекс глобальної конкурентоспроможності було створено для ВЕФ ще в 2004 році. Його автор - професор Колумбійського університету Ксав'є Сала- і -Мартін став співредактором Звіту про глобальну конкурентоспроможність 2007-2008. Цього року після відповідних консультацій з провідними фахівцями індекс удосконалили. Внаслідок змін у методології, а також включення до рейтингу нових країн торішні рейтингові позиції було перерахунку.

У ході підготовки звіту кожна з країн проходила оцінювання за такими параметрами, як якість інституцій, інфраструктура, макроекономічна стабільність, здоров'я і початкова освіта, вища освіта та професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічний рівень, розмір ринку, конкурентоспроможність компаній та інноваційний потенціал. Було опитано понад 11 тис. респондентів, які представляють великий бізнес.

Отже, групу лідерів (країн, що увійшли до першої десятки) представляють США, Швейцарія, Данія, Швеція, Німеччина, Фінляндія, Сінгапур, Японія, Великобританія і Нідерланди.

Сполучені Штати Америки , отримавши лаври переможця, в черговий раз підтверджують статус найбільш конкурентоспроможної економіки світу. «Ефективність національних ринків, конкурентоспроможність компаній, вражаюча здатність до технологічних інновацій , заснована на першокласної системі університетів і дослідницьких центрів, - все це сприяє високому рівню конкурентоспроможності економіки США. Однак деякі слабкі позиції, особливо пов'язані з макроекономічними дисбалансами, як і раніше становлять ризики не лише для загального потенціалу конкурентоспроможності країни, а й для всієї глобальної економіки. Ці небезпечні моменти зовсім недавно проявили себе в ланцюжку наслідків розвитку кризи ринку іпотечних позик», - підкреслив Ксав'є Сала- і -Мартін.

Швейцарія - країна шоколаду, сиру, годинників і мільйонерів - посіла другу рейтингову позицію, продемонструвавши свої значні конкурентні переваги за такими параметрами, як якість інституцій, рівень розвитку інфраструктури, конкурентоспроможність компаній та інноваційний потенціал. Серед країн СНД найвище місце - 58-ме - посіла Росія, піднявшись на одну позицію порівняно з торішнім показником. Далі йдуть Казахстан (61-е місце), Узбекистан (62-е), Азербайджан (66-е). Грузія займає 90-е місце, Вірменія - 93-е, Молдова - 97 -е.

« Значні природні ресурси Росії і вміле макроекономічне регулювання відкривають для країни перспективи підтримки порівняно високого рівня добробуту в найближчому майбутньому. Однак самі по собі ці чинники недостатні, якщо країна має намір бути серйозним гравцем у глобальній економіці: Росія терміново потребує розвитку конкурентоспроможності на рівні компаній, щоб повністю використовувати свій ресурсний потенціал і створити більш диверсифіковану й динамічну економіку » , - цитує Reuters одного з укладачів звіту, професора Гарвардської школи бізнесу Майкла Портера.

Рис. 2.3. Динаміка ВВП на душу населення США, доларів

Як явні конкурентні переваги економіки Росії названо макроекономічну стабільність, гнучкість ринку праці, розмір ринку і частину індикаторів, що характеризують інноваційний потенціал. А найбільш проблемні явища - це корупція й оподаткування, а також злочинність та неефективна бюрократична структура. Також слабкими сторонами Росії на тлі інших країн є низька конкурентоспроможність російських компаній і нездатність економіки «вбирати» сучасні технології.

Серед країн, що розвиваються лідируючі позиції займають Китай та Індія - 34 -е і 48 - е місця відповідно. Останнє, 131-е місце в рейтингу займає Чад .

Що стосується країн Єврозони, то вони взагалі не зроблять внеску в забезпечення зростання світової економіки в 2013 році. Основний висновок такий: необхідно адаптуватися до мінливих умов ведення бізнесу. Як показує проведений нами аналіз, роль країн з перехідною економікою в забезпеченні зростання світової економіки збережеться.

Рис. 2.4. Ключові проблеми конкурентоспроможності США

Наприклад, за прогнозами, ще до 2020 року Китай випередить США за обсягом ВВП з урахуванням паритету купівельної спроможності. Комерційним підприємствам в економічно розвинених країнах, які зацікавлені в зростанні ринку більш ніж на 2% в рік в реальному вираженні(що являє собою прогнозний щорічний приріст економіки розвинених країн на довгострокову перспективу), необхідно виходити за межі своїх традиційних вітчизняних ринків. У 2014 році розширення діяльності компаній за рахунок виходу на ринки, що розвиваються вже не буде розглядатися як здійснення спекулятивних інвестицій, а буде вважатися центральним питанням стратегії росту компанії. Однак у результаті такого розширення діяльності виникнуть нові ризики, які необхідно враховувати і якими потрібно керувати.

В своїх попередніх матеріалах «Борисфен Інтел» вже порушував тему сучасного стану та перспектив економічного розвитку провідних країн світу, включно Європейського Союзу, групи БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка), а також нафтогазових монархій Близького Сходу (Обєднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії, Кувейту та Катару).

Та не меншу цікавість викликає стан економіки Сполучених Штатів Америки, які по праву вважаються найбільш розвиненою державою, що має тісні звязки з іншими провідними країнами та фактично визначає напрями розвитку світової економіки. Так, за більшістю оцінок, однією з головних причин світової фінансово-економічної кризи у 2008 році стали проблеми боргів в США, які, по суті, і спричинили так званий «ефект доміно» щодо всієї світової фінансово-економічної системи. Це згодом мало низку воєнно-політичних наслідків глобального характеру, основні з яких - зміна балансу сил у світі, а також посилення нестабільності на світовому та регіональному рівнях.

Насамперед, зменшилась роль США, як світового лідера, та послабився ЄС, що вважався провідною міжнародною організацією. Завдяки цьому зміцніли позиції країн групи БРІКС, яким притаманна позитивна динаміка розвитку. Негативні наслідки світової фінансово-економічної кризи стали своєрідним каталізатором «арабської весни» в країнах Північної Африки та Близького Сходу, території яких швидко охопили соціальні заворушення та збройні конфлікти.

Позитивне значення для економічного розвитку США має започаткування переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Перший раунд переговорів пройшов у Вашингтоні під егідою Офісу Торгівельного представника США. Відповідну угоду з даного питання передбачається укласти за 1,5-2 роки. На погляд експертів, ліквідація ввізних мит між Сполученими Штатами Америки та Європейським Союзом, а також уніфікація правил експорту та імпорту основних видів товарів і послуг (автомобілів, ліків, медичного обладнання, сільськогосподарської продукції, транспортних перевезень тощо) сприятиме зростанню ВВП США на 0,4 % та ВВП ЄС - на 0,5 %, що становитиме приблизно 116 млрд. дол. США за рік. Крім того, це дасть змогу створити близько 2 млн. робочих місць.

Адміністрація Сполучених Штатів Америки активізувала також переговори щодо укладання угоди про Тихоокеанське партнерство за участю країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), в тому числі США, Японії, Австралії, Брунею, Чилі, Малайзії, Нової Зеландії, Перу, Сінгапуру, Вєтнаму, Канади та Мексики. Підписання цієї угоди сприятиме створенню зони вільної торгівлі в АТР за рахунок зниження митних барєрів, а також узгодженню законодавств країн-учасниць щодо торгівлі.

Важливим досягненням США стало також виведення на новий рівень стратегічного партнерства з КНР. Це стало можливим після зустрічі Президента Сполучених Штатів Америки Б. Обами з Головою КНР, Генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії КНР Сі Цзіньпіном у Вашингтоні. Зокрема, передбачається покращити координацію макроекономічної політики США та КНР, що позитивно позначиться на розвиткові національних економік обох країн та сприятиме сталому і збалансованому економічному зростанню АТР та світу загалом.

Продовженням зазначеного процесу став пятий раунд переговорів між США та Китаєм в рамках Стратегічного та економічного діалогу двох країн. За підсумками зустрічі сторони домовились розпочати переговори про підписання угоди щодо взаємних інвестицій в усіх напрямах економічної галузі.

В цілому все це створює сприятливі умови для усунення тенденції послаблення США як провідного центру сили у світі. Наприклад, економічне зміцнення надає Сполученим Штатам Америки відповідні можливості для відновлення своїх воєнно-політичних позицій. Про це свідчить активізація політики США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, а також інтенсифікація заходів оперативної та бойової підготовки американських збройних сил, які скорочувалися через зменшення військових видатків. Зокрема, виділення оборонному відомству США додаткових майже 300 млн. дол. в повній мірі відновило інтенсивність польотів американської бойової авіації.

Покращення стану справ у американській економіці позитивно позначається також і на економічному розвитку партнерів США, що розширює можливості торгівельно-економічної співпраці сторін. Так, з початку цього року спостерігається поступове покращення економіки Європейського Союзу, який вважається основним партнером США. А це зміцнює економіку ЄС, сприяє врегулюванню внутрішніх проблем організації, а також успішній реалізації основних програм Європейського Союзу, в т. ч. «Східного партнерства», у якому бере участь Україна.

.3 Ключові фактори забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни

Американська державна політика щодо конкурентоспроможності проводиться найбільш системно і ефективно, адже протягом останніх років США посідають найвищі місця у рейтингах авторитетних міжнародних організаціях, таких як Всесвітній економічний форм, Світовий банк та інші. Її суть і механізм функціонування, безсумнівно, представляють неабиякий інтерес для вітчизняної практики.

США зуміли відповісти на виклик часу і вийти на нову траєкторію руху, вступивши в ХХІ століття з новою економікою. Економічну загрозу у 90-х роках для них представляла Японія, котра, не маючи власної фундаментальної науки, обігнала цю країну за темпами освоєння і виведення на міжнародні ринки нових товарів. Її продукція стала витісняти американські товари і в самих США. В подальшому до Японії приєднались «нові індустріальні країни» - Сінгапур, Тайвань, Південна Корея і Малайзія, кинувши тим самим серйозний виклик американській економіці. Конгрес, уряд, американська вчені, проаналізувавши цю ситуацію, утворили спеціальні групи з вивчення причин зниження конкурентоспроможності.

Крім того, адміністрацією Б. Клінтона була створена Рада з питань конкурентоспроможності - з метою розробки рекомендацій стосовно довгострокових стратегій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності промисловості США. Офіційними колами цієї країни, вперше після кризи 1929-1933 рр., зниження економічної конкурентоспроможності американської економіки було проголошено як загрозу національній безпеці. Державна політика щодо забезпечення конкурентоспроможності виявилась неадекватною змінам світової конюнктури та непослідовною щодо використання міжнародних фінансових ресурсів і зовнішньої торгівлі; наукових досліджень і розробок; освіти й перепідготовки кадрів; антимонопольного законодавства й державних закупівель. Тому передбачалося сконцентрування зусиль уряду, бізнесу, академічного сектора, суспільних організацій для забезпечення стійкого зростання міжнародної конкурентоспроможності країни. Для цього було проаналізовано сильні та слабкі сторони промисловості США, а також - стратегії конкурентоспроможності промислово розвинених країн світу.

Основний висновок, який було зроблено експертами США, полягав у необхідності сформувати концепцію «національної інноваційної спроможності». Здатність нації генерувати передові технології є передумовою забезпечення економічної безпеки американської економіки. Але національна сприйнятливість до нововведень не може бути зведена лише до спонтанних досліджень і розробок інновації, а має включати в себе все, повязане з сучасним виробництвом, маркетингом, збутом і споживанням, а найголовніше - фінансуванням.

У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможності США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [3-15]:

здійснення довгострокової політики стимулювання цивільних НДДКР у передових сферах науки і технології;

створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

активізація формування й діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у звязку з можливостями бюджету;

сприяння промисловості в розвитку технологій;

заохочення розвитку, комерціалізації і використання технологій;

інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бюджету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів, порівняно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, становив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професій, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулюванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефективного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжується високоефективне партнерство держави і приватного сектору у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу. Завдяки високим витратам на НДДКР, які складають близько 50 % загальних світових витрат, США в різний час належало майже 22 із 50 макротехнологій, які утворюють світовий ринок високотехнологічної продукції.

Пришвидшений розвиток науки сприятливо вплинув як на продуктивність праці, так і на структуру зайнятості. Економічне піднесення США забезпечувалося, перш за все, наукомістким сектором економіки. Ця країна лідирує у світовому виробництві основних наукомістких галузей: питома вага експорту високотехнологічної продукції в загальному обсязі продукції промисловості склала, за підсумками 2001 року, 32 % (для прикладу, Японія - 26 %, Велика Британія - 31 %, Фінляндія - 23 %).

Одним із важливих механізмів, що забезпечує інноваційні процеси ресурсами, є венчурне фінансування. Виникнення венчурного капіталу, як специфічної форми фінансового капіталу, повязане з тим, що за переходу економіки на інноваційний тип розвитку підвищується ризик у створенні та освоєнні нових технологій, виробів (послуг), спричинений недостатністю засобів для фінансування.

У 1980 році прийнято закон, що передав права на державні патенти, отримані в результаті досліджень за рахунок федерального бюджету, у власність університетів і фірм, де ці дослідження були проведені. В підсумку, ефективність використання інтелектуальної власності, створеної за рахунок бюджету, підвищилась у декілька разів. Експерти Національної академії стверджують, що роль держави повинна бути обмежена створенням загальних умов, сприятливих для розробки ідей і їх комерціалізації, а саме: охорона авторських прав, загальна політика стандартизації, використання антимонопольного законодавства, створення системи венчурного фінансування і пільгового оподаткування інноваційної діяльності. Безпосередній контроль і регулювання держава має здійснювати в тих сферах, від яких залежить національна безпека та соціальних.

У 1988 р. Конгресом був прийнятий «Закон про торгівлю і конкурентоспроможність» із введенням якого почався сучасний етап технологічної політики США. Він характеризується зміцненням партнерства між федеральними, місцевими і приватними структурами щодо підвищення конкурентоспроможності країни, яку координує Рада з конкурентоспроможності, підпорядкована Президенту.

Для стимулювання технологічних нововведень прийнятий закон Стівенсона-Уайдлера «Про технологічні нововведення», в якому передбачені заходи щодо вивчення і стимулювання промислових інновацій: створення спеціальних організацій у рамках апарату виконавчої влади, сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями тощо. В ньому стверджується, що технологічні й промислові нововведення сприяють підвищенню життєвого рівня і конкурентоспроможності товарів США. З 1989 р. законодавчо узгоджена передача конкурентоспроможної технології, згідно з якою федеральним лабораторіям дозволяється укладати договори з венчурними фірмами про проведення спільних наукових досліджень.

У лютому 1993 року президент Б. Клінтон проголосив нову науково-технологічну політику «Технології для економічного зростання Америки: новий курс на створення економічної могутності». Уряд спрямовував усі зусилля на використання досягнень науки і техніки для розвязання проблем підвищення конкурентоспроможності американської промисловості та зростання добробуту населення, основну увагу приділяючи приватному сектору економіки, здатному утримати передові позиції американського бізнесу на світових ринках. Держава стає гарантом економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності економіки.

Адміністрацією президента США в 1994 році була прийнята програма «Стратегія національної безпеки США», в якій декілька розділів присвячені конкурентоспроможності і продуктивності праці. Найважливіше завдання на сучасному етапі в американській економіці - це збільшення інвестицій в науково-технічний сектор за рахунок всіх можливих джерел (особливо, венчурний бізнес). У США постійно розширюються пільги і стимули для інвестування у венчурний бізнес і тим компаніям, які інвестують в новітнє обладнання тощо.

Сучасна промисловість високих технологій чутливо реагує на інформаційне середовище і якість людського потенціалу. Тому нові кластери високотехнологічних фірм кооперуються один з одним, що призводить до зростання ефективності як окремих субєктів, так і обєднання. Американський уряд розробив спеціальні програми, які заохочують утворення регіональних технологічних альянсів і розширення інформаційного обміну між фірмами. Розроблена спеціальна програма підтримки інтеграції промислових підприємств, які обєднуються на контрактній основі у тимчасові партнерства для виготовлення конкурентоспроможних товарів. Створюються віртуальні обєднання, існуючі як система договорів і потоків ресурсів та інформації. Це дає змогу гнучко використовувати потенціал кожної фірми та швидко реагувати на зміну умов ринку.

Особливо важлива ініціатива адміністрації щодо розширення сфери дії закону (1984 р.) «Про кооперативні дослідження», що виводила із-під дії антитрестівського законодавства науково-дослідницькі консорціуми, які стали створюватися в цій країні головним чином в електроніці, інформатиці, щоб конкурувати з японськими фірмами. Так, у 1980-х роках утворений міжгалузевий консорціум СЕМАТЕК для розробки напівпровідникових технологій майбутніх поколінь. Були створені аналогічні консорціуми в інших критичних сферах, таких як автомобілебудування, будівництво контрольно-вимірювальних систем на основі штучного інтелекту та інші.

Американськими експертами зроблений важливий висновок про те, що конкурентоспроможність національної промисловості на межі століть меншою мірою залежить від продуктивності праці, а більшою - від здатності компаній брати участь у багатосторонній міжнародній інтеграції. Роль уряду в цьому випадку полягає в створенні на території своєї країни умов для участі національних компаній в такій інтеграції [81].

Спеціалісти різних галузей стверджують, що сприятливе середовище для нової економіки було створене перш за все в США, звідки почалось поширення по всьому світі як сучасних електронних інформаційних технологій, так і мережі Інтернет. За допомогою інформаційних технологій в промисловості США вироблялося понад три четвертих із новоствореної вартості, а компанії США контролювали 40 % всесвітнього комунікаційного ринку, біля 75 % обороту інформаційних послуг і чотири пятих ринку програмних продуктів. Основна тенденція в цій сфері - швидкий розвиток мережі Інтернет. Можна стверджувати про створення масового ринку, який обслуговується з допомогою електронної мережі.

Останнім часом у США 47,5 % всіх інвестицій у венчурні проекти були повязані з новими технологіями (програмне забезпечення та інформаційні послуги і комунікації). Нова економіка, на думку багатьох експертів, прискорила нагромадження критичної маси інновацій і сприяє виникненню інформаційно-інноваційного буму, оскільки кожне нововведення створює передумови для наступних інновацій, генеруючи ланцюгову реакцію. Це й зумовлює постійний і швидкий ріст «нової економіки» США.

Особливо необхідно виділити роль політики уряду США, спрямованої на створення глобальної інформаційної системи, яка передбачала: розширення ринкового доступу до інформації; забезпечення безпеки та захист авторських прав і інтелектуальної власності. Співробітництво із міжнародними організаціями (ГАТС, ВОІВ, ОЕРР) дало змогу збільшити доступність інформаційних служб для користувачів у всьому світі.

Одним із методів захисту інноваційних переваг національних товаровиробників є експортний контроль за високотехнологічними товарами. Так, у 1999 р. була розроблена нова програма ліцензування і контролю за експортом, що передбачала видачу експортних ліцензій на обладнання і технології подвійного призначення, а за їх реалізації на міжнародних ринках, - проведення контролю. Експорт потужних суперкомпютерів заборонений в країни 4-ї групи, до якої входять Іран, Лівія, Ірак, КНДР та інші, а в країни 3-ї групи обмежений та вимагає урядових гарантій щодо їх кінцевого використання.

Уряд здійснює вплив на інноваційну діяльність як з допомогою прямих витрат на НДДКР, так і через створення сприятливих інституційних умов серед яких найважливішу роль відіграє Національна інноваційна система, що складається із розвинутої системи університетів, дослідницьких лабораторій, котрі забезпечують національні пріоритети у фундаментальній науці. Мережа фондів, які діють з метою залучення талановитих учених із різних країн для роботи в США, є ще однією важливою інституціональною умовою конкурентоспроможності держави. Це підкріплено і відповідним імміграційним законодавством.

Економічна політика американського уряду за останні десять років показала, що використовувались різні важелі підтримки конкурентних переваг. Так, підтримка інноваційних конкурентних переваг у США здійснювалась внаслідок:

. Ефективної Національної інноваційної системи:

застосування системи фінансово-кредитних механізмів стимулювання НДДКР, а саме: пільгові кредити на НДДКР, інвестиційний податковий кредит, пільгове оподаткування венчурних фірм та інші;

захисту інтелектуальної власності та авторських прав;

інтеграції всіх інституцій щодо розробки та комерціалізації технологій;

сприяння розвитку венчурного капіталу.

Просування системи стандартів якості в міжнародній торгівлі (санітарні стандарти; стандартизація продукції).

Експортного контролю.

Просування нових товарів на світові ринки.

Угоди про взаємний доступ на ринки високотехнологічних товарів.

Захист інформації.

Активний вплив на зниження інформаційних барєрів.

Угоди про інформаційні технології (відміна імпортних мит на товари виготовлені з допомогою інформаційних технологій).

Сприяння залученню кваліфікованої робочої сили з-за кордону.

Американська економіка відрізняється і потужними високотехнологічними компаніями та корпораціями, які

безперервно ведуть масштабні НДДКР;

підвищують гнучкість та ефективність виробництва;

враховують внутрішній і зовнішній попит;

використовують ефект масштабу;

розміщують виробництва за кордоном.

Так, виробництво компютерної техніки розвивалося під впливом розмаїття факторів, а саме: короткі життєві цикли виробів; висока цінова конкуренція з азіатськими країнами; ріст числа користувачів Інтернета; високий попит на міжнародних ринках і супутніх галузях та інші. У звязку з цим і стратегії компютерних компаній щодо підвищення конкурентоспроможності, передбачали наступні пріоритетні напрямки:

високі витрати на НДДКР;

створення спільних підприємств;

ріст злиття та поглинань;

диверсифікація виробництва;

трансферт технологій та інше.

Здійснюється і значна урядова підтримка галузей первинного сектора промисловості (добувної промисловості, сільського господарства). Хоча питома вага цих сфер в американському ВВП постійно знижується (так, питома вага сільського господарства у ВВП складає 2 %), проте характерною особливістю урядової політики стало підтримання ресурсних конкурентних переваг національних товаровиробників. Так, введені мита, квоти на імпорт сільськогосподарської продукції, однак на тропічну продукцію мита скасовані. Підтримка національних виробників здійснюється і з допомогою кредитно-фінансових важелів. Для цієї мети створена високоефективна Система фермерського кредиту, Федеральна сільськогосподарська іпотечна корпорація, Лізингова компанія та інші. Завдяки цим структурам у фермерів є можливість отримати кредити, відстрочити борги, списати відсотки по кредитах, отримати нову техніку тощо.

Поступово США почали виступати за вільну міжнародну торгівлю навіть для сфери, яка традиційно захищалась урядом. Вступ країни до СОТ означає, що можливості держави у підтриманні ресурсних переваг її товаровиробників різко обмежуються. Відповідно зростають переваги країн - торгівельних партнерів, які теж мають аналогічні переваги, але не могли їх реалізувати через дію торгових барєрів. Для досягнення своєї мети американські політичні кола використовують багатосторонні угоди в межах СОТ чи створенні регіональних груп вільної торгівлі. Однак, на противагу обмеженню ресурсних конкурентних переваг, США вдається посилити реалізацію своїх інноваційних впливів.

Не зважаючи на те, що уряд робить спроби захищати виробників металів від імпорту через антидемпінгові заходи, металургійні компанії стикаються з новими екологічними обмеженнями. Економічна політика нині спрямована на витіснення цих підприємств за кордон, оскільки вони забруднюють довкілля. Так, у 1999 р. Конгресом прийнято закон, що обмежує розробку земель. Ця галузь стала підзвітною Агентству з охорони довкілля щодо відповідності стандартів токсичних викидів. Таким чином, політика держави, перш за все, націлена на підвищення якості життя американського народу.

Таким чином, місткий внутрішній ринок, сталий внутрішній попит США дають можливість успішно розвиватись і зміцнювати конкурентні переваги національним компаніям ще до виходу на зовнішні ринки. Нерідко висока вимогливість до якості продукції споживачів цієї країни сприяє виникненню розвинутих ринків нових товарів, що також ставить національних виробників у значно вигідніше становище в конкурентній боротьбі.

. Стратегічні напрямки розвитку міжнародної конкурентоспроможності США

.1 Сучасні виклики досягнення міжнародної конкурентоспроможності країни

міжнародна конкурентоспроможність америка

Сучасна картина світового інтеграційного процесу збагачується новими явищами, котрі спричинені змінами в системі світогосподарських зв'язків і виникненням відповідних передумов для формування інтеграційних угруповань у різних регіонах світу.

Північноамериканська економічна інтеграція зумовлена глобальними змінами в системі світових господарських зв'язків, що набули характеру стійкої планетарної тенденції. Вона є продуктом прогресуючого процесу інтернаціоналізації господарського життя, взаємопроникнення і взаємопереплетення національних економік, значна частина яких перетворилася в потужні продуктивні сили, що переросли можливості внутрішнього сукупного попиту й активно шукають нових ринків (товарів, послуг, капіталів, новітніх технологій) за межами власних державних кордонів.

Північноамериканська економічна інтеграція є також результатом входження світового господарства в якісно новий етап розвитку, на якому зовнішньоекономічні зв'язки втрачають свою допоміжну відносно політики роль і перетворюються на самостійний, навіть вирішальний фактор існування (точніше - виживання) світового співтовариства.

У такому просторі роль Північної Америки визначається тепер уже не силою впливу США на світогосподарські зв'язки, а силою спільних потенційних можливостей трьох по-своєму великих національних економік Північноамериканського континенту, об'єднаних в одну.

Так у Західній півкулі інтеграційні тенденції знайшли своє продовження в Латиноамериканському регіоні у спільному ринку групи країн Південного Конусу - МЕРКОСУР, а на Північноамериканському континенті в зоні вільної торгівлі - НАФТА, що заявила про себе як тристороннє економічне інтеграційне об'єднання континентальних масштабів, що включає Мексику, США і Канаду.

Найбільше розвиненим інтеграційним угрупованням у Північноамериканському регіоні є НАФТА - Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 р. США, Канадою, Мексикою (назва НАФТА складається з перших букв слів North American Free Trade Association) [10].

Якщо говорити про витоки формування НАФТА, то вони обумовлені вже зазначеними планетарними тенденціями, конкретизованими в посиленні економічної взаємозалежності й поглибленні взаємопроникнення трьох північноамериканських держав. Саме на цих засадах на Північноамериканському континенті виникає прообраз майбутнього єдиного господарського комплексу, в якому національні економіки (Мексики, Канади і США) інтегруються і починають функціонувати як складові єдиної господарської системи в зародковому її вигляді.

Модель розвитку інтеграційних процесів у Північноамериканському регіоні інша в порівнянні з західноєвропейською інтеграцією. У Західній Європі інтеграційні процеси починалися з Римського договору 1957 р., тобто ініціатива, імпульси інтеграції йшли зверху вниз - від урядів, національних державних органів, а потім міждержавних органів країн-членів ЄЕС. У Північній Америці імпульси до створення господарського комплексу йшли знизу вверх, від прагнення до співробітництва на мікрорівні, між американськими та канадськими компаніями. З початку XX сторіччя поступово розмивалися межі між США і Канадою шляхом щодо вільного прямування товарів, капіталу, робочої сили. Якісна зміна економічних відносин між США і Канадою відбулася в 1988 р., коли на міждержавному рівні була укладена американо-канадська угода про вільну торгівлю. Воно передбачало взаємні зобов'язання двох країн ліквідувати обмеження в торгівлі товарами і послугами (на транспорті, у телекомунікаціях, комп'ютерних, фінансових системах, у сфері туризму), скасувати обмеження на іноземну власність у кредитно-фінансовій системі Канади і для канадських банків у США та ряд інших положень.

Про тісний зв'язок економіки Канади з економікою США свідчить хоча б той факт, що північноамериканські монополії контролюють майже половину гірничодобувної та понад 40% обробної промисловості в канадській економіці. У свою чергу США значною мірою залежать від імпорту з Канади сировинних ресурсів, не говорячи вже про те, що Канада традиційно є великим торговельним партнером США.

Одночасно в 80-і роки, початку 90-х років йшов процес взаємопроникнення економік США і Мексики. Звичайно ж, Канада не могла залишитися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі - НАФТА.

Кожна із трьох країн-учасниць має свої економічні інтереси в НАФТА і, звісно, кожна з них плекає надію за допомогою вільної торгівлі реалізувати ці інтереси.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочалось формування найбільшого у світі ринку. До 2010 року у даному інтеграційному угрупованні повинні були бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами.

Інтеграційні процеси в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняють: домінуюче положення в північноамериканському економічному регіоні США, слабка взаємозалежність економік Канади і Мексики і пов'язана з цими процесами асиметричність економічної взаємодії США, Канади, Мексики. Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві - це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою

По-друге, країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США - світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

По-четверте, угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте, країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів - Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в Європейському співтоваристві. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах Північноамериканського інтеграції буде утворений до 2010 р.

Разом з тим учасники НАФТА проголосили своєю головною метою створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні-інтегранту без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами та регіонами.

Мова йде не про погодження торгово-економічної політики кожного із членів НАФТА з певними наднаціональними структурами, як то практикується в ЄС.

В перспективі НАФТА буде інтегруватися з торгово-економічним блоком «Меркосур» (створеним у 1991 р. у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю, Парагваю і що почали функціонувати в 1994 р.). Згодом до них приєднаються інші держави регіону. До 2020 р. передбачається домогтися справжнього «інтеграційного прориву» ще на одному з найважливіших для США напрямку - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР).

Методологія SEDA (Аналіз сталості економічного розвитку країни), нещодавно розроблена компанією The Boston Consulting Group, є інструментом діагностики і порівняльного аналізу, використовуваним для оцінки сталості економічного розвитку країни й успішності перетворення її економічного зростання в добробут громадян.

Деякі особливості SEDA відрізняють її від наявних аналогів. По-перше, це широке охоплення. Щоб оцінити основні складові добробуту, використовуються десять вимірів соціально-економічного розвитку. По-друге, SEDA оцінює розвиток за трьома часовими горизонтами: поточний рівень добробуту, недавній прогрес (за останні пять років) і довгострокова сталість. По-третє, SEDA демонструє порівняльну ефективність країни в переведенні ВВП і зростання ВВП в добробут її населення. По-четверте, вона дає можливість вибрати будь-яку референтну групу країн і порівняти її з досліджуваною країною.

Широке охоплення. Методологія SEDA дозволяє порівнювати рівень соціально-економічного розвитку 150 країн за такими параметрами, як доходи, економічна стабільність, зайнятість, рівність доходів, громадянське суспільство, управління, освіта, охорона здоровя, довкілля й інфраструктура. При цьому параметри охоплюють як матеріальний, так і нематеріальний добробут громадян.

Рис. 3.1. Поточний рівень добробуту країн за методологією SEDA

Три тимчасові горизонти. Попри те, що перше аналітичне дослідження було проведене лише у 2012 р., методологія SEDA дозволяє оцінити не лише поточний рівень розвитку країни в цілому і за кожним із 10 параметрів, але також відстежити динаміку останніх пяти років. Наступного року компанія The Boston Consulting Group планує розширити охоплення рейтингу, додавши до нього показник довгострокової сталості. Такий показник дозволить оцінити, наскільки серйозний «фундамент» закладений урядом країни в те, щоб поточний добробут громадян покращав або, як мінімум, зберігся на досягнутому рівні. На відміну від простих рейтингів, цей комплексний підхід дозволить сформувати більш чітке розуміння специфіки розвитку країни.

До методології SEDA введено два важливі поняття - відношення добробуту до багатства і відношення зростання добробуту до зростання багатства.

Коефіцієнт відношення добробуту до багатства дозволяє порівняти рівень добробуту населення з рівнем доходів країни (ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності). Чим вищий коефіцієнт, тим кращі вигоди добробуту пропонує країна при фіксованому рівні розвитку економіки.

Коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства показує, наскільки ефективно країна переводить зростання ВВП у підвищення рівня добробуту. Знову ж таки, чим вищий коефіцієнт, тим ще більше покращав добробут населення країни за останні пять років при фіксованому зростанні ВВП.

Порівняння з референтними країнами. Методологія SEDA дозволяє провести як комплексні оцінки добробуту населення, так і оцінки за окремими параметрами, а також порівняти досліджувану країну з країнами референтної групи за будь-яким з них. Референтні групи формуються для кожної країни індивідуально, внаслідок чого з порівняльного дослідження вилучено країни, що відрізняються своєю історією і ресурсами.

Основна мета SEDA - допомогти урядам країн визначити пріоритетні напрями політики і розробити стратегію національного розвитку, націлену на довгострокове підвищення рівня соціального і економічного добробуту громадян, на основі порівняльного аналізу з країнами референтної групи.

З-поміж проаналізованих країн Україна перебуває в другому квантилі за поточним рівнем розвитку (56-е місце зі 150). З урахуванням показника ВВП на душу населення результати досить несподівані: коефіцієнт відношення добробуту до багатства України дорівнює 1,51 (1 визначає середній показник по 150 країнах), тобто добробут населення України на 51% більший, ніж очікуваний згідно з ВВП, що дає підстави зарахувати її до низки найбільш ефективних країн. У даному випадку поправку, звичайно, треба зробити на ВВП, що істотно скоротився у посткризовий період із практично незмінним показником нарощуваного добробуту. Хоча реальний ВВП на душу населення України становить близько 7,2 тис. дол. США за паритетом купівельної спроможності, рівень життя в країні відповідає рівню країни з ВВП приблизно 14 тис. дол. США на душу населення. Важливо відзначити, що, як мінімум, частково цим високим результатам Україна зобовязана радянському періоду своєї історії (зокрема, у сфері освіти).

Рис. 3.2. Зростання рівня добробуту країн за останні 5 років за методологією SEDA

Упродовж останніх пяти років Україна продемонструвала також значне зростання рівня добробуту населення, що дозволило країні опинитися в другому квантилі за динамікою останніх років (50-е місце зі 150). При цьому коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства дорівнює 1,19 (1 визначає середнє значення по 150 країнах), тобто зростання добробуту на 19% більше, ніж очікуваний на підставі зростання ВВП.

Таким чином, зростання добробуту населення України за останні пять років відповідало країні із зростанням ВВП на рівні приблизно 6% замість 3%. Досить високий коефіцієнт може бути частково повязаний із першими результатами реалізації деяких заходів із запланованих економічних реформ на 2010-2014 рр., але він також відбиває низку обєктивних чинників, таких як низький початковий рівень добробуту населення і короткострокове падіння ВВП у 2009 році, що значно знизило статистику динаміки зростання ВВП, проте не мало довгострокового впливу на рівень добробуту.

Попри те, що отримані результати в цілому позитивно характеризують соціально-економічну ситуацію в країні, до них треба підходити з деякою обережністю. Не зростання продуктивності, а зростання добробуту населення є кінцевою метою, тому для подальшого збільшення добробуту уряд з-поміж іншого повинен приділяти більше уваги підтримці високого рівня економічного зростання.

Сучасний стан глобальної економіки характеризується посиленням ризиків другої хвилі економічної кризи (повторення глобальної рецесії). Глобальна рецесія - стадія спаду світового економічного циклу, яка визначається як тривалий період спаду світового ВВП. Економісти зазвичай користуються наступними технічними критеріями визначення рецесії як стадії спаду економічного циклу: падіння протягом декількох кварталів реального ВВП, обсягу виробництва, реальних доходів, зайнятості, торгівлі, тощо. МВФ вважає ознакою глобальної рецесії зростання світового ВВП темпом, який не перевищує 3 %. Подвійна рецесія (double-dip recession) визначається як стан переходу економіки від пострецесійного зростання ВВП протягом одного-двох кварталів до фази падіння, тобто повернення рецесії. Поняття «рецесія» загалом відповідає прийнятому у вітчизняній та пострадянській літературі поняттю соціально-економічної кризи.

За дослідженнями економістів Міжнародного валютного фонду, рецесії, повязані з фінансовими кризами, були історично сильнішими та тривали довше, ніж рецесії, повязані з впливом інших чинників. Відновлення економіки після таких рецесій відбувається звичайно повільніше та супроводжується слабким внутрішнім попитом та обмеженими умовами кредитування. Багато дослідників схильні до порівняння глибини сучасної світової економічної кризи з Великою депресією у США, розглядають цю рецесію, як найглибшу у післявоєнну еру.

Відомий економіст Джозеф Стігліц вважає, що «це - не лише найгірший спад глобальної економіки в еру після Другої світової війни, це - перший значний глобальний спад в сучасну еру глобалізації». Зазвичай, глобальні рецесії тривали в середньому рік та змінювалися досить стрімким відновленням світового ВВП. Деякі експерти сподівалися на швидке відновлення глобальної економіки, яке було характерне для глибоких рецесій.

У першій половині 2011 року експертні оцінки були у більшості помірно оптимістичними, стверджуючи про вихід глобальної економіки з кризового стану. Прогнози МВФ, Світового банку, The Economist Intelligence Unit, OECD збігалися в тому, що більшість розвинутих країн та нових центрів зростання очікувало сповільнення темпів відновлення економічного зростання, яке розглядалося загалом як процес «мякого патчу» (soft patch).

Наприклад, як зазначалося у дослідженні МВФ World Economic Outlook 2011 підготовленому в квітні 2011 року, побоювання економістів щодо подвійної рецесії (double dip recession) не справдилися, антикризові заходи урядів справили позитивний ефект на відновлення попиту. Проте аналітики очікували, що темпи посткризового відновлення економіки будуть повільними, особливо для економік розвинутих країн - США, ЄС та Японії.

Автори червневого прогнозу глобального економічного розвитку EIU вважали, що «поточне сповільнення є більше періодом слабкого зростання (soft patch), ніж відступу до рецесії, і що підстави для стійкого відновлення зберігаються».

Разом з цим, з початком другого півріччя 2011 року, оцінки міжнародних аналітичних центрів стали песимістичнішими. Зокрема, якщо у квітні 2011 року експерти МВФ прогнозували приріст глобального ВВП у 2011 р. на 4,5 %, у червні прогноз знизився до 4,3 %, а у вересні - до 4 %. У серпні 2011 р. аналітики інвестиційного банку Morgan Stanley зазначали, що світ «небезпечно наблизився до рецесії».

Відомий американський економіст Нуріель Рубіні вважав ймовірність повторення соціально-економічної кризи у більшості розвинутих країн близькою до 50 %, професор Гарвардського університету Мартін Фельдштейн оцінював таку ймовірність як більше, ніж 50 %, низка інших науковців та експертів з фінансового сектору теж оцінювали таку ймовірність у діапазоні 30 - 50 %.

Зміни оцінок були зумовлені з одного боку, появою статистичних даних, які не підтверджували позитивні перспективи, з іншого боку, погіршилися очікування економічних агентів, передусім інвесторів. Зростання ВВП більшості розвинутих країн уповільнилося. Основна увага була прикута до економіки США - країни, яку звично вважають основним джерелом світової економічної кризи 2007 - 2010 років.

На динаміку світової економіки у короткочасній та середньостроковій перспективі найбільше впливають наступні основні чинники ризику:

Надмірне сповільнення економічного зростання у розвинутих економіках: передусім США та ЄС,

Загрози фінансовій стабільності країн зони євро внаслідок кризи суверенного боргу Греції та ризиків кризи низки інших європейських країн (Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії), можливий провал антикризових заходів ЄС через неузгодженість позицій країн-членів ЄС та неефективність новостворених антикризових інституцій.

Сповільнення приросту попиту в країнах - нових центрах зростання, зокрема в країнах BRICS (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка).

Зростання цін на енергетичні ресурси, сільськогосподарську продукцію та інші сировинні товари, яке сприятиме посиленню інфляції у багатьох країнах.

Ризики наслідків фіскальної політики (дії урядів щодо скорочення державних витрат та посилення податкового навантаження можуть сповільнювати економічне зростання та мати значні негативні соціальні наслідки).

Посткризові процеси в глобальній економіці привертають посилену увагу експертів до проблеми глобальних дисбалансів між заощадженнями та інвестиціями, які сприяли формуванню кризи 2007 - 2010 років та залишаються джерелом подальших ризиків фінансової нестабільності. Саме глобальні дисбаланси стали визначальною особливістю світової економіки за останні 20 - 30 років. Експерт Ради з зовнішніх відносин США Стівен Данавей виділяє три основних чинники, які сприяли формуванню цих дисбалансів:

країна, яка випускає в обіг резервні активи, має змогу фінансувати таким чином протягом тривалого часу дефіцит поточного рахунку;

країна, яка стикається з проблемою зміцнення курсу грошової одиниці, може вдатися до керування обмінним курсом і таким чином протягом тривалого часу утримуватися від урівноваження платіжного балансу;

країна, яка має систему гнучкого курсоутворення, може використовувати знецінення грошової одиниці, щоб уникати структурних реформ.

Ці чинники, відповідно, дозволяли США, Китаю та країнам Південно-Східної Азії, Європи та Японії використовувати заходи монетарної та валютно-курсової політики протягом тривалого часу, уникаючи структурних реформ попиту та пропозиції. Ризики глобальних дисбалансів особливо актуальні у середньостроковому періоді. Автори дослідження МВФ World Economic Outlook(червень 2011 р.) відзначають, що важливим для зменшення глобальних дисбалансів є «урівноваження глобального попиту задля стійкого, здорового відновлення, яке супроводжувалося би підвищенням чистого експорту в «дефіцитних» економіках та зниженням чистого експорту у «профіцитних» економіках.

Так само висловлюються щодо глобального дисбалансу заощаджень та інвестицій експерти міжнародної консалтингової компанії МакКінзі. Вони вважають, що анонсовані плани щодо розвитку інфраструктури, особливо у зростаючих країнах, потребуватимуть значних обсягів фінансування та можуть створити проблеми для світової фінансової системи. Зокрема, до 2030 року пропозиція капіталу в світі, тобто схильність до заощадження, буде меншою, ніж попит на капітал. Аналітики МакКінзі зазначають, що за останнє десятиріччя темпи заощаджень домогосподарств розвинутих країн знижувалися, а збільшення віку населення також унеможливить зміну цього тренду. На ймовірність такого стану речей впливатиме також політика Китаю щодо заохочення внутрішнього попиту (у 2008 році Китай випередив США як країна із найбільшим рівнем заощаджень, які перевищували 50 % від ВВП, проте аналітики вважають, що цей тренд зміниться).

Проблема глобальних дисбалансів ускладнюється тим, що вони не створюють короткострокових викликів для економічної політики урядів, що сприяє відкладанню необхідних політичних рішень. Аналітики Світового банку прогнозують, що у 2012 та 2013 роках глобальні дисбаланси скорочуватимуться через зростання заощаджень в економіках розвинутих країн, до того ж, тенденція до скорочення обсягів приватних заощаджень компенсуватиметься зростанням бюджетних заощаджень через заходи урядів із скорочення бюджетних дефіцитів. Проте «головним джерелом довгострокових ризиків є можливість, що політика країн, які безпосередньо найбільше постраждали від кризи, не зможе перейти від короткострокового кризового менеджменту до заходів із вирішення фундаментальних і важко вирішуваних структурних проблем, які у першу чергу спричинили кризу».

Вочевидь, глобальні диспропорції є характерною ознакою сучасної глобальної економіки та не можуть бути подолані зусиллями урядів окремих країн. Вважаємо, що це спонукає до посилення міжнародної координації економічної політики, особливо між світовими центрами «сили».

3.2 Підвищення ефективності міжнародної конкурентоспроможності США

Кожна країна займає певну, досить стійку нішу у відповідному параметричному рівні інноваційно-технологічному розвитку та має певний науково-технологічний потенціал. На нижчих щаблях знаходяться бідні, слаборозвинені країни, які є ресурсною основою для підготовки розвиненими державами нового технологічного прориву. Тобто відбувається трансформація суб'єктів конкуренції, зміна характеру конкуренції, поява її нових форм.

Інноваційно-технологічна ніша країни значною мірою відображає значущість її економіки, зумовлює коло відповідних ключових економічних партнерів, по суті, формує основу міжнародного поділу праці, визначає роль країни в глобальній інноваційній конкуренції та її конкурентоспроможність. Новий феномен - глобальна інноваційна конкуренція - врешті-решт впливає на розвиток людства через відповідну модель. Вона має, безумовно, ринкову форму, але орієнтується не на прибуток як підприємницька діяльність, а на масштаби вивільнених ліквідних ресурсів (організаційних, інтелектуальних, комунікаційних) і основним її змістом є самовідтворення та експансія в чистому вигляді.

Інновації у найбільш розвинених країнах уже стали рушійною силою продуктивного економічного зростання. Динаміка та якість економічного піднесення все більшою мірою залежить від технологічних зрушень на базі знань, що підтверджується інтенсивним зростанням інвестицій у наукові дослідження, технологічними й організаційними інноваціями та підвищенням економічної віддачі від них; випереджаючою динамікою високотехнологічних галузей промисловості та сфери послуг.

Інноваційна конкуренція бере свій початок із сфери виробництва споживчих товарів, що утворилася на базі нецінової конкуренції, та має специфічні особливості формування конкурентних переваг. З усвідомленням можливостей і ролі інновацій орієнтація на інноваційність закріпилася як самостійний та універсальний механізм розвитку. Впровадження інновацій поступово вийшло за межі сфер технологічних нововведень і виробництва нового продукту, поширилося на організаційно-управлінські та інституціонально-правові зміни в суспільстві.

Причини переходу до інноваційної конкуренції полягають у феномені власне суспільного прогресу. Сучасний ринок в умовах глобалізації функціонує з дотриманням зовсім інших принципів, ніж раніше. Так, зміна ціннісних настанов і сприйняття стало можливим у результаті зростання доходів і культурного рівня населення низки країн, що обумовило відповідну реакцію виробників. Нові вимоги споживачів мали нецінову природу, а стосувалися споживчих властивостей, іміджу, новизни, унікальності, оригінальності.

Отже, основою сучасної конкурентоспроможності є інновації: вони створюють конкуренті переваги не тільки для виробників, але й суспільно-політичного розвитку, удосконалення інституційного забезпечення економіки, дозволяють країнам, що ними володіють, посідати гідне місце у світі в умовах глобалізації. Враховуючи те, що конкуренція в сучасному глобальному світовому просторі набула специфічних характерних ознак, це зумовлює необхідність її трактування як глобальної інноваційної конкуренції.

Отже, забезпечення конкурентоспроможності економіки США за допомогою інновацій має стати метою національної економічної політики в умовах глобалізації. Підвищення конкурентоспроможності економіки можливе за рахунок інноваційно-структурних механізмів її модернізації та розширення участі в міжнародному поділі праці на основі інноваційно-технологічних, а не цінових конкурентних переваг.

Конкурентоспроможність в умовах глобалізації повинна спрямовуватись на масовий випуск інноваційних продуктів і технологій, тобто конкурувати за рахунок інноваційних товарів та послуг. Нові технологічні інновації в міру їх ускладнення і збільшення частки інтелектуальної праці створюють передумови для зміни глобальної парадигми розвитку, а саме переходу до загальносвітового інтеграційного розвитку за участю широкого кола країн світу.

Сучасний період розвитку міжнародних відносин характеризується ускладненням світової політики, перегрупуванням фінансово-економічних і політичних сил. Сучасна модель світової економіки, де головними пріоритетами розвитку для Китаю є заощадження та експорт, для країн Європи - споживання, а для США - запозичення та споживання, не є оптимальною, збалансованою та стабільною. Як підкреслює Джозеф Стігліц, «поки що наші відповіді щодо стимулювання та регулювання глобальної економіки розроблялися у більшості на національному рівні і часто не приділяли достатньої уваги впливу на інших. У результаті рівень координації є недостатнім, а механізми стимулювання неоптимальними». Одним з можливих нових механізмів урядування є «Велика двадцятка», що може стати унікальним механізмом, здатним зближувати підходи країн з різними економічними моделями до вирішення ключових світових проблем.

Реформування світової системи фінансів, запроваджене «Великою двадцяткою», обумовлене впровадженням ефективної системи фінансової стабілізації. Ефективна система фінансової стабільності повинна спиратися на реалізацію стабілізаційних програм і конкретних заходів щодо стимулювання та підтримки економічного зростання, визначення базових принципів реформування глобальних інститутів з метою запобігання майбутнім катаклізмам, формування механізмів протидії міжнародним фінансовим потрясінням.

Згідно з рішенням «Великої двадцятки» Форум фінансової стабільності, що повністю контролювався провідними західними державами, був перетворений на Раду фінансової стабільності, із включенням до нього країн-членів, що розвиваються. Рада покликана сприяти стабілізації глобальної фінансової системи та займатися розробкою правил наднаціонального фінансового регулювання і нагляду.

«Велика двадцятка» ініціює створення Глобальної мережі фінансової безпеки, що забезпечить оперативний доступ країн світу до фінансових ресурсів у випадку виникнення кризи або появи її ознак. Всі ці заходи є шляхом до формування нового типу глобального регулювання.

Вирішення проблем боргової кризи ЄС також вплине на світову геоекономічну конфігурацію через посилення ЄС та подальше обмеження світової ваги США. Зміцнене євро може запропонувати життєздатну альтернативу долару у якості резервної валюти, а відновлена Єврозона може понизити центральну роль США у глобальній банківській системі та одноосібний міжнародний вплив США.

Перебіг посткризового відновлення сприяв перегляду глобальної економічної архітектури. Передусім це стосується посилення геоекономічної потуги країн, що динамічно розвиваються, особливо Азійського регіону. Ці країни не лише лідирують у відновленні, вони є важливим джерелом стабільності, тоді як багато ризиків глобального зростання зосереджені у країнах із високим рівнем доходу».

Криза 2007 - 2010 років призвела до сповільнення світових потоків прямих іноземних інвестицій, але також спричинила певні зміни у їхній географії на користь країн, що розвиваються. За підрахунками Світового банку, потоки ПІІ до країн, що розвиваються, зросли на 16 % у 2010 році після падіння на 40 % у 2009 році.

Аналітики Світового банку підкреслюють, що «важливим чинником відновлення ПІІ було їхнє зростання у напрямку «Південь-Південь», головним чином їх джерелами були країни Азії. Потоки ПІІ із країн, що розвиваються, зросли до оцінюваного обсягу у 210 млрд дол. США у 2010 р., перевищивши рекордний показник 2008 р. у 207 млрд дол. США. Понад 60 % цих потоків мали походження із Бразилії, Росії, Індії та Китаю, до того ж 60 % мали форму інвестицій у нові проекти (greenfield investment). Такі зміни вимагатимуть нових каналів фінансового посередництва та політичних інтервенцій.

З іншого боку, криза викликала значною мірою посилення геоекономічної конкуренції в світі, включно зі сферою геофінансів. Держави стали відігравати все більш значні ролі, що викликає побоювання щодо «фінансового націоналізму». Пол Круґман ще напередодні загострення політичного протистояння сумнівався у високій імовірності фіскальної кризи в США у короткостроковому періоді, зазначаючи, що : «справжні інвестори - люди, які ризикують реальними грошима, помітно не стурбовані якоюсь фіскальною кризою в найближчий період часу: Департамент казначейства продовжує без проблем випускати боргові інструменти та здатний позичати дуже дешево, що є індикатором високої довіри з боку інвесторів, що борги будуть виплачені повністю». У довгостроковому періоді, бюджетна політика США повинна вирішити питання витрат на охорону здоровя та оподаткування.

Таким чином, проблема кредитоспроможності США видається головним чином політичною: «Критичне питання є політичним, воно не стосується фіскальної платоспроможності як такої. США можуть та зроблять все, що є необхідним з фіскальної точки зору, як тільки віднайдуть політичний консенсус щодо ролі федерального уряду».

Водночас перспективи як американської, так і глобальної економіки значною мірою залежатимуть від успішності заходів політики адміністрації президента Б.Обами стосовно вирішення проблеми збалансованості державних фінансів. Важливим індикатором ризику фінансової стабільності стала зміна прогнозу міжнародного кредитного рейтингу США агентством Standard & Poors у липні 2011 року. Підставою для зміни прогнозу стали сумніви аналітиків агентства у можливості політичного схвалення програм скорочення бюджетного дефіциту та вирішення проблеми значної заборгованості США. Політичні проблеми з прийняттям рішення про встановлення нової «стелі» боргового навантаження викликали занепокоєння у світі. Проте паніки не сталося через розуміння політичного характеру суперечностей.

Завдяки ефективному ресурсному забезпеченню інновацій, якісному інституціональному середовищу, динамічно функціонуючим механізмам взаємодії окремих елементів національної інноваційної системи США є технологічним лідером у світі. Пріоритетним напрямком соціально-економічного розвитку США є нарощення інвестицій в освіту, людський капітал, нематеріальні активи, визначальною функцією держави є формування сприятливого середовища для нарощення інноваційного потенціалу. Як відомо, США лідирують у конкурентоспроможності макротехнологій, зокрема у таких високотехнологічних сферах, як напівпровідникові матеріали і мікросхеми, програмне забезпечення, композиційні матеріали, штучний інтелект, надшвидкі ЕОМ, біотехнології та новітня медична техніка. Таким чином, економіка США найбільшою мірою освоює початкові стадії світового науково-технологічного циклу, отримуючи від цього найвищу інноваційну квазіренту у вигляді надприбутків

Конгрес США та Сенат прийняли на початку серпня 2011 р. закон про підвищення «стелі» державного боргу на 400 млрд дол. США, запланувавши ще одне підвищення на 500 млрд дол. США після вересня. Адміністрація президента Обами пообіцяла скоротити протягом десятиріччя дефіцит державного бюджету США на 2,1 трлн дол. США, що тягне за собою скорочення витрат на державний апарат та потреби оборони. До кінця 2011 року мала бути прийнята додаткова програма скорочення бюджетного дефіциту - ще на 1,2 - 1,5 трлн дол. США. У разі прийняття такої програми, «стеля» державного зовнішнього боргу збільшиться відповідно на суму, на яку планується зменшити бюджетний дефіцит. На сьогодні, обєднаному «суперкомітету» демократів та республіканців не вдалося дійти згоди та прийняти цю програму фінансової стабілізації.

Водночас американська економіка наражається на не меншу масштабну проблему поглиблення економічної стагнації та депресії, на що вказує зростання безробіття. У дискусіях зазначається, що поточний рівень безробіття у 9 % майже вдвічі перевищує прийнятний поріг для США. У звіті МВФ World Economic Outlook, підготовленому в червні 2011 року, зазначається, що «темп покращень на ринку праці продовжує розчаровувати, зважаючи на масштаби втрат протягом спаду» - низка індикаторів зайнятості, зокрема стосовно вимушеного припинення пошуку роботи перебуває на історично найнижчих рівнях.

Проблеми стосуються також зростання структурного безробіття. Так, відомий американський експерт Фарід Закарія зазначає, що хоча офіційна статистика свідчить про 7 млн безробітних у США, разом із частково зайнятими та тими, хто припинив пошук роботи, кількість незайнятих становить близько 24 млн американців. Це безробіття, спричинене технологічними змінами виробництва та ефектами глобалізації, має структурний характер і, на думку Закарії, становить «системну кризу». Особливо чутливим до впливу цього ризику є середній клас американців.

За даними Бюро статистики зайнятості, тенденції щодо зростання зайнятості у США дещо покращилися у липні 2011 року. Кількість зайнятих збільшилася на 117 000, що перевищувало консенсусний прогноз, проте, на думку економістів, яку наводить агентство Bloomberg, значно нижче середніх темпів зростання у лютому - березні (215 000) та показника, який вважається необхідним для запобігання зростанню безробіття - 125 000.

Задля вирішення проблем безробіття, адміністрація президента Обами розробила програму створення робочих місць The American Jobs Act, яка містить наступні заходи економічної політики:

Продовження поточних пільг щодо скорочення на 2 % податку на особисті доходи працівників та надання допомоги у звязку з безробіттям.

Скорочення удвічі податку на доходи працівників для 98 % фірм малого бізнесу.

Звільнення від податку на доходи нових найнятих працівників або у разі збільшення платні.

Державні інвестиції в інфраструктурні проекти.

Податкові пільги для капітальних інвестицій. Реформи у сфері регулювання для полегшення доступу до фінансування малого бізнесу.

Загальний обсяг пропонованих пільг та державних витрат становить 447 млрд дол. США. Американська адміністрація очікує, що впровадження «Плану створення робочих місць» приведе до скорочення рівня безробіття з 9 % до 8 %. Можна очікувати позитивний вплив цього плану на стимулювання економічного зростання у США. З іншого боку, можлива фінансова криза в зоні євро може спричинити негативний вплив через послаблення глобального попиту.

У США у 2011-2012 роках очікувалось повільне зростання ВВП та нові політичні антикризові заходи, спрямовані на досягнення стабільності у царині державних фінансів. Водночас існують значні ризики розбалансованості політики скорочення державних витрат та стимулюючих заходів задля прискорення економічного зростання.

Варто зауважити, що такий погляд є досить радикальним. Проте переважна більшість з 30 економістів та аналітиків, за прогнозами яких стежить агентство «Блумберг», прогнозує поглиблення стагнації американської економіки у 2013-2015 році: медіанний прогноз темпу приросту реального ВВП становить 0,2 % (у 2012 році - 0, 6 %).

Висновки

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки та пропозиції:

На сьогодні у світі існує велика кількість різних індексів і рейтингів: глобальних і локальних, комплексних і спеціалізованих, регулярних і одноразових. Ці індекси оцінюють різні аспекти діяльності країн, регіонів або міст. Але у результаті усі вони оцінюють успішність окремо взятої країни, регіону, міста порівняно з «конкурентами», які також борються за обмежені ресурси, - гроші покупців на світових ринках, інвестиції, виробничі потужності бізнесів, талановитих спеціалістів, врешті-решт. Якщо говорити простіше, то чим вища позиція країни в тому чи іншому рейтингу, тим успішніша вона в потенційній боротьбі за певний ресурс.

Більшість індексів мають публічний характер і їхні результати доступні всім, хто бажає. Це робить їх досить привабливим інструментом для аналізу і прийняття управлінських рішень, у тому числі державних.

У короткостроковому періоді найважливіші ризики повторення глобальної рецесії походять з царини державних фінансів розвинутих країн. Це, передусім, боргові кризи у США та країнах ЄС - членів зони євро. Послаблення кредитоспроможності урядів та суверенні дефолти можуть поширюватися з одних країн на інші та поглиблювати сповільнення ділової активності.

Зазначимо, що якщо проблеми структурної розбалансованості державних фінансів ЄС та США подібні за своєю економічною природою, ризики кредитоспроможності ЄС є, на наш погляд, вищими, ніж США через проблеми фіскальної координації країн ЄС. Щодо США, дефіцит федерального бюджету 2010 р. становив близько 1,3 трлн дол. США, з незначним зростанням у 2011 фінансовому році, який закінчується у вересні (у 2009 р. дефіцит федерального бюджету становив 1,4 трлн дол. США). Натомість, державний борг США становить у 2011 р. 15,5 трлн дол. США (2010 р. - 13,5 трлн дол. США, 2009 р. - 11,9 трлн дол. США). Якщо до кризи 2007 - 2010 років боргове навантаження було на досить прийнятних рівнях (у 2006 - 2007 рр. - відношення федерального боргу до ВВП становило близько 70 %, то на кінець червня 2011 року воно становило 100 % ВВП). Отже, прискорене зростання державного боргу США відбувалося саме під час кризи 2007 - 2010 рр. і продовжується і далі.

На зростання державного боргу впливає також високий рівень позабюджетного дефіциту федеральних корпорацій, таких, як наприклад іпотечне агентство Fannie Mae. Зауважимо, що антикризова політика американського уряду шляхом підтримки банків, галузей промисловості та зайнятості також сприяла зростанню державного боргу (наприклад, лише на підтримку автомобільної галузі витрачено 14 млрд дол. США). Проте масштабні державні інвестиції, на думку міжнародних експертів, сприяли антикризовій стабілізації. Думки експертів загалом збігаються в тому, що заходи антикризової політики в США у 2007-2009 рр. стимулювали внутрішній попит та створили передумови для відновлення економічного зростання. Експерти МВФ прогнозували у квітневому дослідженні 2011 р. зростання ВВП США на рівні 2,75 % у 2011 році та 3 % у 2012 році. У серпневому дослідженні World Economic Outlook аналітики МВФ погоджуються, що відновлення американської економіки протягом 2011 року свідчить про стійкі тенденції та очікують зростання ВВП на рівні 2,6 % у 2011 році та 2,9 % у 2012 році, незважаючи на досить помірний темп зростання ВВП у I кварталі 2011 року.

Вражаючі результати практичної реалізації методології стратегічного планування демонструє досвід США, де найважливішою особливістю є високий ступінь інституціоналізації стратегічного планування на урядовому рівні. Прийнятий Парламентом США в 1993 році закон про орієнтацію виконання завдань урядом на результат (Government Performance Result Act - GPRA) зобовязує всі міністерства, урядові агенції та департаменти розробляти стратегічні плани, річні плани як частину стратегічних та готувати щорічні звіти про виконання планів. Цей закон, що є частиною всеохоплюючої адміністративної реформи, зосередив увагу саме на необхідності зміни стилю мислення адміністраторів, поглибленого розуміння категорій кінцевого результату й якості роботи. Закон GPRA й інструктивні матеріали до нього детально описують технологію й процедури стратегічного планування.

Необхідно зазначити, що на підготовку до масової імплементації закону був відведений достатній строк - з 1993 по 1997 роки, що дозволило підготувати персонал державної служби й опрацювати на пілотних проектах технологію планування.

Численні приклади розробки стратегічних планів різними урядовими структурами США дають підстави робити висновки про підвищення рівня усвідомлення управлінцями потреб клієнтів і власних завдань, більш системного уявлення цілей діяльності та її результатів, про більш високу цілеспрямованість бюджетного фінансування пріоритетів розвитку.

Незважаючи на високі ризики повторення глобальної рецесії, переважна більшість досліджень стану й перспектив розвитку глобальної економіки прогнозує відновлення світового економічного зростання. Проте темпи посткризового відновлення економіки будуть повільними, особливо для економік розвинутих країн - США, ЄС та Японії.

Глобальне посткризове відновлення продемонструвало чітку тенденцію до більш інтенсивного зростання в найбільших країнах, що розвиваються, ніж в розвинених країнах, що, поруч з проблемами фінансової стабільності як у США так і в Єврозоні, створює підґрунтя до збільшення ролі нових центрів зростання в світовій економіці. Це неминуче призведе до перегляду чинної архітектури світових економічних відносин. Водночас, нові інституції глобального урядування та економічні обєднання - передусім «Велика двадцятка» та BRICS далекі від досконалості, їм притаманні внутрішні суперечності, повязані з багатоманітністю соціально-економічних моделей, різними рівнем економічної потужності та можливостями впливу на світовій арені, репрезентативністю тощо.

Список використаних джерел

Абдульманов И. М. Экономическая конкурентоспособность хозяйствующих субъетов :автореф. дис. на соискание науч. степени канд. экон. наук: спец. 08.00.01 «Экономическая теория» / И.М. Абдульманов - Казань, 2006. - 20 с.

Алещенко В.В. Конкурентный генотип экономической системы / В.В. Алещенко. - Омск: Омский научный вестник, 2008. - 368 с.

Антонюк Л. Л. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. екон. наук / Л. Л. Антонюк. - Київ, 2004. - 39 с.

Барышева А.В. Модернизация и конкурентноспособность российской экономики: монография; науч. ред. С.Н. Сильвестров. Российская акад. наук, Ин-т экономики. - Санкт-Петербург: Алетейя, 2010. - 315 с.

Белоконь Н.Л., Международный опит конкурентноспособности // Н.Л. Белоконь / Сборник научных статей «Наука управления: новеориентиры в развитии». - М.: Издательство РАГС, 2007. - С. 5-15.

Братерский М.В. Экономические инструменты внешней политики и политические риски / М.В. Братерский. - М.: Изд. дом Гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2010. - 260 с.

Брикова І. В. Концепція міжнародної конкурентоспроможності національного регіону та її практичний вимір / І. В. Брикова // Міжнародна економічна політика. - № 4. - 2006. - С. 29-53.

Василенко В. Н. Конкурентоспособность регионов: истоки, оценки и перспективы: [монография] / Василенко В. Н., Агафоненко О. Ю., Будяков В. Е. - Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2008. - 363 с.

Горев В. П. Уровни формирования конкурентного преимущества национальных экономик / В. П. Горев // Известия ИГЭА. - 2006. - № 1 (46). - С. 4-10.

Дикань В. Л. Сутнісні аспекти конкурентоспроможності національної економіки / В. Л. Дикань, О. Г. Кірдіна // Вісник економіки транспорту та промисловості. - 2009. - № 28 . - С. 5 - 11.

Долішній М. І. Стратегічні фактори глобальної конкуренції і механізми забезпечення конкурентоспроможності регіонів / М. І. Долішній, П. Ю. Бєлєнький, Н. І. Гомольська // Конкурентоспроможність: проблеми науки і практики: монографія - Харків : ВД «ІНЖЕК», 2006. - С. 9-31.

Єфименко Т. І. Бюджетна політика України в системі інструментів конкурентоспроможності держави / Т. І. Єфименко // Науково-економічний та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка». - 2008. - №2(10). - С. 45-51.

Кілієвич О. Конкурентоспроможність регіонів у контексті глобалізації та євроінтеграційних процесів / Олександр Кілієвич // Національна безпека і оборона. - 2008. - № 4. - С. 37-40.

Ковальська Л. Л. Оцінка конкурентоспроможності регіону та механізми її підвищення: Монографія / Л. Л. Ковальська. - Луцьк: Надстиря, 2007. - 419 с.

Конкурентоспроможність національної економіки / [Бабак А. В., Биконя С. Ф., Болховітінова О. Ю. та ін.] ; за ред. Б. Є. Кваснюка. - К. : Фенікс, 2005. -582 с.

Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / [Жаліло Я. А., Базилюк Я. Б., Белінська Я.В. та ін.] ; за ред. Я.С. Жаліло. - К. : НІСД, 2005. -388 с.

Конкурентоспроможність регіонів України (методологія і практика) / [Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В., Швець П. А. та ін.] ; за наук. ред. Л. Г. Чернюк. - К.: РВПС України НАН України, 2010. - 108 с.

Концепція Державної програми підвищення конкурентоспроможності національної економіки на 2007-2015 роки / Національна академія наук України, ДУ «Інститут економіки та прогнозування». - Київ, 2007. - 51 с.

Ксавє Сала-і-Мартін, Дженіфер Бланке, Маргарета Дрзеник Хану та ін. Глобальний Індекс Конкурентоспроможності. Визначення продуктивного потенціалу країн // Всесвітній Економічний Форум. Женева. Швейцарія, 2008 [Електронний ресурс]. - Доступний з: <#"justify">Куликов Г.В. Международная конкурентоспособность страны: теория и реальность / Куликов Г. В. Японский менеджмент и теория международной конкурентоспособности. - М., 2000. - С. 7-65.

Лащик І.І. Інноваційна діяльність як складова розвитку машинобудівних підприємств в умовах антикризового управління /І.І. Лащик, І.Ю.Кондрат // Економічний простір. - 2009. - 23/2. - С. 252-259.

Лібанова Е. М. Соціальні проблеми і соціальні важелі конкурентоспроможності української економіки / Е. М. Лібанова // Науково-економічний та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка». - 2008. - №2(10). - С. 5-19.

Маргарета Дрзеник Хану, Тєрі Гейгер. Основні положення Звіту про Конкурентоспроможність України 2008. Назустріч економічному зростанню та процвітанню// Всесвітній Економічний Форум. Женева. Швейцарія, 2008. - 76 с. [Електронний ресурс]. - Доступний з: <www.wef.org>.

Моделі підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни: теоретико-методологічний аспект / О.О. Шевченко // Економічний вісник Донбасу. - 2011. - № 3. - С. 57-60.

Модернізація України: пріоритети реформ // Зеркало недели. - 2010. - № 14. - (794) 10 - 16 апреля.

Офіційний сайт НАФТА (<#"justify">Додаток А