Актуальні проблеми інституту правочину

Актуальні проблеми інституту правочину

О.В. Дзера

Відправним моментом у розумінні правочину є положення ч. 1 ст. 202 ЦК України, згідно з яким правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Власне майже таке ж визначення угоди було закріплено в ст. 41 ЦК УРСР, яка передбачала, що угодами визначаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому і в ЦК України, і в ЦК УРСР однозначно сформульованим є положення про те, що двосторонні та багатосторонні правочини (угоди) є договорами.

Главою 16 "Правочини" у новому ЦК врегульовано ті відносини, які в ЦК 1963 р. регулювалися нормами статей 41-61 глави 3 "Угоди".

Така новела зумовлена насамперед тим, що термін "угода" у філологічному розумінні тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи відносно видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Некоректність визнання вищезазначених одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами нівелювалася певною мірою віднесенням їх до категорії односторонніх угод. Однак навіть поділ угод на односторонні та багатосторонні (договори) повністю не усував нелогічності щодо визнання одноособових дій суб'єктів цивільного права угодами. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії і спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм юридичним та філологічним значенням не обумовлює наявності обов'язкової домовленості кількох осіб.

Однією з найвизначніших новел Цивільного кодексу України є введення інституту правочину взамін інституту угоди, який зайняв досить міцні позиції у свідомості юристів та населення. Така новела вже спричинила і буде спричиняти істотний вплив на формування динаміки цивільних відносин. Однак поки що представники цивілістичної науки, на наш погляд, ще не до кінця усвідомили юридичне значення введення в ЦК України інституту правочину та інших пов'язаних з цим надзвичайно важливих новел. Значимість такого нововведення не зводиться до введення нової термінології. Механізм інституту правочину забезпечує динаміку власності, реалізацію ініціатив фізичних і юридичних осіб, реалізацію підприємництва тощо. Відповідно ці механізми мають свій вплив на всі інститути цивільного права.

З огляду на сказане цивілістична наука має активізуватися на дослідженні визначальних засад інституту правочину, серед яких:

Визначення правової природи правочину.

Чітке розмежування односторонніх і двосторонніх (багатосторонніх) правочинів.

Виявлення умов правомірності правочинів.

Аналіз підстав недійсності правочинів та правових наслідків їх недійсності.

Співвідношення норм ЦК України про правочини з відповідними нормами ГК України та інших актів законодавства України.

Дослідження цих та інших питань необхідне як для розвитку цивілістичної доктрини, так і для надання рекомендацій щодо підвищення ефективності розгляду даної категорії справ та вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важко, адже не можна недооцінювати можливих проблемних наслідків введення категорії правочину, що може виявитися, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування у правозастосовчій діяльності.

Так, не сприйняв категорію правочину новий Господарський кодекс України, в якому перевага надана традиційним термінам "договір" та "угода" (ст. 144, 174, 182, 267 ГК). У ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов'язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦК про правочини.

Однак і в новому ЦК термін "правочин" вживається досить рідко, не враховуючи главу 16. Так, у главі 26 "Право спільної власності" термін "правочин" вживається лише два рази, натомість перевага надається терміну "домовленість", який застосовується у даній главі 10 разів, хоча в цих випадках більш доречним є вживання термінів "правочин" або "договір". Між тим загальновідомо, що поняття "домовленість" не завжди тотожне поняттям "угода", "правочин", "договір", оскільки домовленість характеризує дії осіб, які у багатьох випадках не набувають цивілістичного значення. Така ж ситуація спостерігається і в інших главах ЦК України, що свідчить про певну непослідовність у застосуванні зазначеної термінології.

Водночас не можна не відзначити, що термін "угода" не зник повністю з нового ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 ЦК, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів.

Не вносять однозначності у вирішення проблеми співвідношення понять правочину, угоди та договору і норми нового Сімейного кодексу України. Так, у главах 8 і 10 СК домінуючими є терміни "договір", "шлюбний договір", і відсутній термін "правочин". Як і у ЦК, так і в СК використовується не досить вдалий термін "домовленість" (ст. 63, 70).

Нарешті в СК в одному випадку знайшлося також місце терміну "угода". Відповідно до ст. 100 СК, "угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується".

Таким чином у ЦК, в ГК та в СК не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як правочин, угода, договір, а відтак постає питання про правила їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

На наш погляд, розв'язання цієї проблеми може бути здійснене таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення ст. 11 ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Тому необхідно сприйняти таку концепцію співвідношення зазначених термінів:

Двосторонні й багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами.

Договори й угоди - тотожні поняття.

Термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо такої домовленості досягнуто із дотриманням вимог, встановлених для укладання договору.

Таким чином, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує обопільну домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цвільних прав та обов'язків. Тому не можна повністю погодитись з тими юристами, які стверджують, що в новому ЦК поняття "правочин" застосовано у значенні, тотожному поняттю "угода" (Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К., 2004. - Ч. 1. - С. 283).

Правочин є таким юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі права й обов'язки реалізуються в межах цивільного правовідношення і вони є відповідно його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися як правочини в розумінні ст. 202 ЦК фактичні дії особи з керування автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, сама по собі виробнича діяльність підприємства, оскільки ці дії, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. У цих випадках такі фактичні дії (вчинки) також інколи можуть породжувати певні цивільні права й обов'язки (напр., право власності на новостворювану річ).

Відмежування правочинів від інших юридичних актів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом встановлюється різний режим породжуваних ними правовідносин. Так, не належить до категорії правочинів (угод) статут юридичної особи, на що звернула увагу Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у своїй постанові від 25 березня 2002 р. у справі за позовом ВАТ "Електпроприладпостач" до ЗАТ "Еколого-охоронна фірма "Креомафарм", Жовтневої райдержадмініст- рації м. Києва про визнання недійсним статуту та державної реєстрації. Це означає, що статут не може визнаватися недійсним за правилами недійсності правочинів (угод). Очевидно статут можна розглядати як локальний праворегулюючий акт.

Загалом же може спостерігатися тенденція до розширення сфери дії норм про правочини щодо тих чи інших цивільних відносин, зокрема, корпоративних відносин. Ознаки одноособового чи колективного правочину мають дії учасника товариства щодо виходу з його складу, внесення учасником товариства майна як вкладу до статутного капіталу, передачі, продажу, відступлення учасником товариства своєї частки у статутному (складеному) капіталі іншим особам. Врешті ознаки правочину може мати навіть рішення зборів товариства з обмеженою відповідальністю як колективного утворення, якщо воно спрямоване на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків учасників товариства, наприклад, вирішення питання про придбання товариством частки учасника (ст. 145 ЦК).

У ч. 2 ст. 202 ЦК здійснено загальновизнаний у цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ право- чинів поставлено в залежність від того, скільки осіб (суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин - одна, дві чи більше. Відповідно усі двосторонні та багатосторонні правочини є договорами.

Традиційно односторонніми угодами за ЦК УРСР вважалися довіреність, гарантія, заповіт, прийняття спадщини та відмова від неї. Фактично ж таких односторонніх угод (нині правочинів) може бути значно більше. Так, крім вже вищезгаданих односторонніми правочинами також можуть вважатися: прийняття чи збереження виготовленої речі, повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності, пропозиція щодо продажу майна (оферта) та прийняття цієї пропозиції (акцепт), публічна обіцянка винагороди за винайдення згубленої речі, публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору, вчинення зарахування зустрічних вимог за заявою однієї із сторін і т.п. Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (напр., прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення в нього права власності на спадщину), так і в інших осіб (наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження представникові, заповіт може призвести до виникнення у спадкоємців прав на спадщину, у зберігача знайденого майна виникає право вимагати від власника відшкодування витрат на зберігання, в останнього - обов'язок виконати дану вимогу). Таким чином, правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав та обов'язків призводить волевиявлення одного суб'єкта цивільного права.

Законодавчо не визначеною є правова природа дій учасника господарського товариства, спрямованих на вихід з нього. Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України у справі № 6-5979кс01 за позовом Л. до ТОВ "Гастроном № 3 "Слов'янський" про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів ТОВ про вихід з товариства своєю ухвалою від 27.12.01 скасувала рішення Шевченківського районного суду м. Києва, яким було задоволено позов та ухвалу Апеляційного суду м. Києва, якою було залишено зазначене рішення без змін. При цьому в ухвалі Судової палати було, зокрема зазначено, що відповідно до Закону України "Про господарські товариства" учасник товариства може вийти з нього у встановленому порядку шляхом подання нотаріально посвідченої заяви товариству про вихід, яка є угодою і не може бути відізвана в односторонньому порядку. За новим ЦК така заява має розглядатися як односторонній правочин, а відтак наведені правові позиції Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України зберігають свою практичну значимість і після введення в дію нового ЦК.

Значно складнішою є ситуація щодо визначення правової природи гарантії. Власне підставами створення такої ситуації слугує саме ж цивільне законодавство, адже ні в ЦК УРСР (ст. 196), ні ЦК України (ст. 560) гарантія не іменується договором, на відміну, наприклад, від такого способу забезпечення зобов'язань як порука. Тому в юридичній доктрині радянського періоду гарантія розглядалася як різновид поруки, застосовувана у відносинах за участю соціалістичних організацій [1]. При цьому, як правило, питання про гарантію як договір чи як односторонню угоду дослідниками оминалося.

Згідно з усталеною практикою цивільного обороту гарантії видаються у формі гарантійного листа, підтверджуваного гарантом (керівником юридичної особи або керівником та головним бухгалтером). Форма та зміст та інші реквізити гарантійного листа у період дії ЦК УРСР були передбачені, зокрема, у Додатку № 9 до Правил кредитування матеріальних резервів згідно із листом Держбанку СРСР № 174-87 від 30.10.87 Практика видачі гарантійних листів збереглася і після прийняття ЦК України, згідно зі ст. 560 за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Звідси можна дійти висновку, що банківська гарантія уявляє собою одностороннє зобов'язання гаранта перед третіми особами.

Однак надання гарантій у формі гарантійного листа викликало у судовій практиці неоднозначне тлумачення.

Так, ЗАТ АКБ "Промінвестбанк" звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом про визнання недійсним договору гарантії між Миколаївською філією Промінвестбанку та ДП "Суднобудівний завод ім. 61 комунара" на користь компанії Sea Emerald S.A. (Панама) в забезпечення виконання Контракту, укладеного між ДП і Компанією. Позивач посилався на те, що гарантійний лист Миколаївської філії Промінвестбанку, який гарантував Компанії оплату 9 млн 900 тис. доларів США у разі невиконання умов Контракту ДП, було видано з перевищенням керівником філії повноважень. В гарантійному листі містилося застереження про розгляд усіх спорів в судах Англії за законами Англії.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 16.01.07 було задоволено на підставі ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР у зв'язку з порушеннями, зокрема, ст. 41, 191, 196, 568 ЦК УРСР та Статуту Промінвестбанку.

Одеський апеляційний господарський суд своєю постановою від 24 квітня 2007 р. скасував зазначене рішення і припинив провадження по справі, оскільки "спір не підлягає вирішенню в господарських судах України у зв'язку з відсутністю у гарантійного листа ознак цивільно-правової угоди, а також будь-якої іншої, передбаченої законом, підстави виникнення цивільних прав і обов'язків".

Необхідно відзначити, що обидва судові акти є помилковими. По-перше, господарський суд Миколаївської області неправомірно визнав гарантійний лист договором. По-друге, Одеський апеляційний господарський суд неправомірно не визнав за гарантійним листом ознак цивільно-правової угоди (правочину) як підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.

Незважаючи на це, Вищий господарський суд України своєю постановою від 26.07.07 постанову Одеського апеляційного господарського суду з деякими уточненнями залишив в силі, а ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.09.07 було відмовлено у порушенні касаційного провадження.

Наведена справа засвідчує практичну значимість правильного визначення правової природи гарантії. Вирішенню цієї проблеми може сприяти затверджене відповідно до ЦК України та інших законів України постановою Правління Національного банку України від 15.12.04 № 639 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземній валютах. Положенням передбачені різні правові форми та організаційні процедури надання банківських гарантій, у тому числі на підставі договірних відносин.

Тому з огляду на те, що гарантія є способом забезпечення виконання основного зобов'язання та з врахуванням змісту загальних засад зобов'язального права можна дійти висновку про те, що законодавство України допускає надання гарантії шляхом укладення:

договору гарантії між гарантом і принципалом;

договору гарантії між гарантом, принципалом і бенефіціаром;

договору між гарантом і принципалом, на підставі якого гарант на умовах, визначених цим договором або відповідного письмового звернення принципала до гаранта, яке є своєрідним способом оформлення договірних відносин, надає письмовий документ у вигляді "Гарантійного листа", яким і гарантується бенефіціару виконання боржником (принципалом) свого зобов'язання. Згідно з Положенням Гарантійний лист - це гарантія, що оформлена належним чином на паперовому носії. Відтак гарантійний лист, виданий одноособово банком (іншою фінансовою установою) є одностороннім правочином вчиненим відповідно до договірних домовленостей гаранта та принципалом і бенефіціаром чи одним з них. Така позиція знайшла підтримку в юридичній літературі [2].

В інституті правочину з'явилися і інші новели, які потребують глибокого і всебічного осмислення. Насамперед такими є питання, пов'язані з недійсністю правочинів.

Будь-який правочин має набути чинності, тобто набрати юридичну силу. Для цього він має відповідати загальним вимогам, передбаченим в ст. 203 ЦК України, згідно з якою:

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усино- влювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог частин 1-3, 5-6 вище- наведеної ст. є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). ЦК України вперше, порівняно з ЦК УРСР, загалом чітко визначив юридичні підстави недійсності правочину. Проте і тут можна віднайти недоречності. По-перше, зміст правочину не повинен суперечити не лише актам цивільного законодавства, а й іншим актам законодавства України, які очевидно випадково не були поіменовані в ч. 1 ст. 203 ЦК. По-друге, абсолютно зайвим є застереження про обов'язковість відповідності змісту правочину моральним засадам суспільства, адже воно є чисто ідеологічним і взагалі важко уявити ситуацію, в якій можна було б визнати недійсним правочин за такою неправовою підставою.

Тривалий час в цивілістичній науці дискутується питання про правомірність вживання терміну "недійсним правочин" (недійсна угода), адже правочином може вважатися лише правомірна дія [3].

Значна частина цивілістів недійсні угоди (правочини) розглядають як правопорушення [4]. Формально це так, але така позиція не може пояснити позицію законодавця, який передбачає в цивільному законодавстві термін недійсна угода (недійсний правочин). На наш погляд, така ситуація є вимушеною і зумовленою необхідністю виділити серед різноманітних правопорушень категорію недійсних угод (правочинів). Тому можна погодитись з думкою І.В. Спасибо-Фатєєвої про те, що поняття "недійсний правочин" є умовним і повинен підкреслити, що дія, яка мала вигляд правомірності, була квазіправочином, тобто немов би правочином, але виявилося, що це не так [5].

ЦК України (ст. 215) закріпила обґрунтований цивілістичною наукою і апробований судовою практикою поділ правочинів (угод) на нікчемні і оспорювані, але з деякими нововведеннями. Так, згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом і у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Така норма викликала певне непорозуміння в юридичній літературі та труднощі у її застосуванні у судовій практиці, адже вона фактично дає підстави вважати, що правочин визнається нікчемним автоматично і потреби у зверненні до суду не існує. Але це ілюзія, адже такий підхід не дає відповіді на питання щодо правових наслідків нікчемності правочину, за яким сторони вже виконали певні обов'язки. Звичайно можна припустити, що сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Вирішенню цієї проблеми може сприяти Верховний Суду України, який підготував проект нової постанови Пленуму "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (2009), і яка має замінити поки що чинну постанову Пленуму Верховного Суду України від 28.04.78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними". Пункт 5 Проекту, присвячений цьому питанню і викладено у наступній редакції:

"Відповідно до ст. 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідного спору. Така вимога може бути заявлена окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову у цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так й у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на його нікчемність в обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до ст. 215-216 ЦК вимога про визнання оспороюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однієї із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину".

Таким чином у Проекті закріплюється ідея можливості встановлення судом нікчемності право- чину у зазначених випадках та визначення відповідних правових наслідків, а її реалізація сприятиме більш ефективному захисту порушених прав та інтересів учасників нікчемного правочину.

Наступними проблемними питаннями інституту правочину є деякі правові засади визначення правових наслідків недійсного правочину. ЦК України зберіг випробувану конструкцію односторонньої та двосторонньої реституції сторін у разі вчинення дій по виконанню недійсного правочину, що не може викликати вагомих заперечень.

Натомість викликають перестороги деякі нововведення, які полягають у наступному.

Відповідно до ст. 216 ЦК України встановлено як загальне правило про те, що якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. При цьому цілком очевидно, що за наведеною нормою мають відшкодовуватися як реальні збитки, так і упущена вигода. Таке положення є новелою, порівняно з ЦК УРСР, за яким взагалі не передбачалося відшкодування моральної шкоди за недійсними угодами, а відшкодування майнових збитків встановлювалося як виняток. Нетиповими для цивільного права є також положення ЦК про допустимість стягнення з винної у недійсності правочину сторони подвійної суми збитків (ст. 230, 231).

Введення до ЦК положення як загального правила про застосування у разі недійсності правочину правових наслідків у формі відшкодування збитків (як реальних, так і упущеної вигоди та моральної шкоди) винною стороною не можна оцінити однозначно як позитивне явище, адже відшкодування збитків за недійсними угодами (правочина- ми) в цивільному законодавстві колишнього Союзу РСР, а також в правових системах європейських країн застосовувалося і застосовується як виключна санкція для певних видів недійсних правочинів, зокрема, вчинених малолітніми особами за межами їх дієздатності. При цьому на відміну від ЦК України, який передбачає відшкодування усіх видів збитків, законодавство окремих країн передбачає стягнення лише реальних збитків (ст. 171, 172 ЦК РФ). До речі, ЦК РФ, як і цивільне законодавство багатьох європейських країн, взагалі не передбачає відшкодування моральної шкоди за недійсними правочинами. У цій частині очевидно українським законодавцем проявлена надмірність розміру санкцій. Відтак вважаємо, що норми ст. 216 ЦК мають бути переглянуті таким чином, щоб стягувалися лише реальні збитки, відшкодування їх здійснювалося в одинарному розмірі, а моральна шкода відшкодовувалася лише за деякими недійсними правочинами (насамперед, вчиненими внаслідок насильства, обману).

Наступною проблемною ситуацією, яка не піддається елементарній юридичній логіці є суперечність між ст.228 ЦК і 228 ГК. Вона полягає у тому, що розробники ЦК відмовилися від введення до нього ст.49 ЦК УРСР, яка передбачала можливість "цивільно-правової конфіскації" одержаного сторонами (стороною)за недійсною угодою, вчиненою з умислом з метою суперечною інтересам держави та суспільства. Ст. 228 ЦК України, яка є певним аналогом ст. 49 ЦК УРСР і передбачає нікчемність правочинів, що порушують публічний порядок, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним ("антипублічні правочини"), не передбачає такої цивільно-правової конфіскації. Тобто у разі вчинення антипублічного правочину мають застосовуватися загальні правові наслідки відповідно до ст.216 ЦК (зокрема, одностороння чи двостороння реституція.)

Натомість в ГК України (ст. 208) закладено зміст ст. 49 УК України (з певними редакційними особливостями), за яким передбачається стягнення всього одержаного в доход держави у разі визнання судом господарського зобов'язання недійсним як вчиненого з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

З огляду на те, що господарські зобов'язання за своєю правовою природою є цивільними правочинами, такі розбіжності у врегулюванні однакових відносин є неприпустимими для правової системи правової держави. Тому зусилля науковців мають бути спрямовані на спонукання законодавців до усунення цих розбіжностей.

З моменту введення в дію нового ЦК України з вже пройшло чимало часу для формування судової практики щодо застосування його норм. І заради справедливості необхідно відзначити наявнічть у цьому певних негативних і навіть загрозливих тенденцій, які вимагають негайної критичної наукової оцінки. Зокрема це стосується практики застосування норми ст. 218 ЦК України, згідно з якою рішення суду не може гру- нтуватитя на свідченнях свідків. Така норма є надзвичайно важливою.

Подібна норма містилася в ст.46 ЦК УРСР і ВСУ цілком справедливо сформулював правову позицію щодо її застосування у постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р.. Однак і нині існує нагальна потреба у таких роз'ясненнях, адже стали поширеними випадки ігнорування судами імперативного вищезазначеного припису ч. 1 ст. 218 ЦК України. Причому, як не дивно, таку хибну практику підтримав Верховний Суд України.

Показовою у цьому відношенні є наступна справа.

Так, відповідно до проведеного аукціону громадянка В., яка стала його переможцем, придбала у ВАТ "Турбоатом" будівлю з жилими і нежилими приміщеннями (колишній гуртожиток) за договором купівлі-продажу від 26.12.03, посвідченим нотаріально та зареєстрованим в органі БТІ.У грудні 2005 р. громадянка Р. звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині особи покупця (громадянки В.) на підставі ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР (ст.235 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог позивач (громадянка Р.) послалася на те, що між нею і Відповідачем В. була досягнута усна домовленість про придбання для Позивача на ім'я В. будівлі, для чого вона передала Відповідачу В. 80000 грн (позичені нею у знайомих осіб) без письмового оформлення передачі цих грошей. На її думку, факт передачі грошей, факт домовленості про придбання для неї будівлі можуть підтвердити свідки, яким було відомо про ці факти внаслідок взаємного спілкування.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13.02.07 на підставі статей 58, 60 ЦК УРСР договір купівлі продажу будівлі було визнано удаваним та недійсним у частині особи покупця В., права і обов'язки якого були переведені на Позивача Р.

Таке рішення, на наш погляд, є більше ніж сумнівним з огляду на наступне.

Суд за відсутності довіреності позивача на участь в аукціоні і на укладання договору та будь- яких інших письмових доказів щодо існування домовленості про придбання для Позивача Р. будівлі та передачі грошей на її придбання всупереч положенням, зокрема ст. 46 ЦК УРСР (ст. 218 ЦК України), для підтвердження цих фактів узяв до уваги лише свідчення свідків, що заборонено зазначеною статтею;

суд визнав удаваний договір недійсним та застосував правові наслідки у формі переведення прав та обов'язків з покупця на іншу особу, тобто застосував наслідки (іншими словами, спосіб захисту), не передбачені ні в ст. 6 ЦК УРСР, ні в статтях, які визначають правові наслідки недійсності угод;

суд не врахував, що ст.60 ЦК УРСР передбачала наявність угоди в частині лише тоді, коли із угоди випливає, що вона могла б бути укладена і без включення недійсної її частини. Між тим, цілком очевидним є факт, що при виключенні з угоди її частини щодо особи покупця відсутні підстави стверджувати, що договір купівлі-продажу міг би бути укладений з Позивачем Р., яка не брала участі в аукціоні. Більше того, з матеріалів справи випливає, що в цей період Позивач перебувала за кордоном на відпочинку;

суд помилково визнав третю особу (Позивачку) суб'єктом начебто удаваного договору купівлі- продажу, що суперечить ч.2 ст. 58 ЦК УрСр, з якої чітко випливає, що до удаваної угоди застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Таким чином, наведене рішення прийняте з істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Незважаючи на це, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 04.07. 07 та ухвалами колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20.12.07 і від 22.05.08 (справа № 2 - 278/07) зазначене рішення безпідставно було залишене в силі.

Крім вже наведених аргументів щодо неправомірності рішення Московського районного суду м. Харкова, необхідно відзначити, що ухвали Судової палати у цивільних справах ВСУ суперечать положенням постанови Пленуму ВСУ від 28.04. 78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у п.16 якої прямо записано, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що "ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь".

Залишивши в силі юридично нікчемні рішення Московського районного суду та апеляційного суду Харківської області Судова палата у судових справах ВСУ фактично легалізувала новий спосіб протиправного заволодіння чужою власністю. Така ситуація вимагає негайного виправлення. Відповідно було бажано повернутися до перегляду цієї справи, щоб унеможливити формування хибної практики.

Як вже зазначалося у судовій практиці стала формуватися хибна позиція щодо застосування правових наслідків удаваних правочинів, яку звичайно необхідно змінити. Думається тут необхідно було б прийняти за основу позицію Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, яка у своїй постанові від 29.04.02 у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ДК "Укртрансгаз", ЗАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Енергоальянс" прямо зазначила, що за удаваними угодами законом "не передбачено можливості зміни у цьому випадку суб'єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладання обов'язків на осіб, які не були сторонами угоди".

Така правова позиція Верховного Суду України у цій справі відповідала вимогам ЦК УРСР і відповідає нині вимогам ЦК України. Перевід прав і обов'язків з однієї сторони на третіх осіб є спеціальним способом захисту цивільних прав, який може застосовуватися лише у випадках, прямо передбачених законом, як це було, наприклад, передбачено у ст. 114 ЦК УРСР, а нині - у ст.362 ЦК України.

Крім вищерозглянутих теоретичних і практичних питань інституту правочину існує низка й інших складних питань, які потребують наукових досліджень. Окремі з них правозастосовчого характеру можуть бути вирішені постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", проект якої активно обговорюється практиками і науковцями і схвалений Пленумом ВСУ у першому читанні.

правочин законодавство гарантія юридичний

Література

Советское гражданское право. Ч. 1 / За ред. В. П. Маслова и О.А. Пушкина. - К.: Вища школа, 1977. - В.448-449; Иоффе О.С. Обязательственное право. - М.: Юрид.лит., 1978. - С. 182-183.

. Див.: Договірне право України. Загальна частина / За ред. О.В.Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - С. 603-613.

. Див.: Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. - Томск: Изд-во Томского ун-та, 1967. - С. 164; Госедло Р. Недійсність правочину // Юридичний вісник України. - 1008. - С. 29.

. Рабинович Н.В, Недействительность сделок и ее последствия. - Изд-во Ленинградского ун-та, 1960. - С.11-12; Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. - М.: Юрайт, 2000. - С. 40-41; та ін.

. Фатєєва І.В. Наслідки недійсності правочинів // Вісник господдарського судочинства. - 2008. - № 2. - С. 79-86.

Больше работ по теме: